На Русі їх порівнювали з перлами, ацтеки знаходили, що вони схожі на камінці бірюзи, а в старовинних литовських піснях їх називали бурштинової розсипом, в тлумачних словниках їх визначають як «рідина, яка виробляється слізної залозою очима ссавців».
Все це про сльози. А для наших предків плачі мали глибокий сенс і становили цілий пласт народної творчості.
жіноча доля
І горе, і радість висловлювали жінки минулих століть в поетичних імпровізаціях. Весілля, проводи в солдати і похорон не обходилися без плачів і голосінь. Особливо майстерних виконавців, вопленіци, запрошували спеціально, правда, в основному на весілля. А вже в будинок, який відвідало горі, вопленіци приходила сама.
Пісні над мертвими
Звичай «голосити» над мертвими - відноситься на Русі до глибокої давнини. У 1096 р Мономах в листі до своєї овдовілої невістці картинно зображує, як вона «сяде акьі горлиця на Сусі дереві желеючі», таких зразків багато, аж до знаменитого плачу Ярославни в «Слові о полку Ігоревім».
Церква повставала проти цього звичаю, боролася з ним і повчаннями, і прямими заборонами. Це пояснюється не тільки язичницькими елементами плачу, але і нехристиянських характером самого звичаю, який так різко суперечив примирительному погляду християнства на смерть. Смерть же в народних плачах не представляється початком життя вічного, це - «злодійськи смертушка», «злодійка ліходеіца - душегубіца».
Покотилося червоне сонечко
За гори воно так за високі,
За лесушкі воно так за дрімучі,
За хмарки воно так за ходячі,
За часті зірки та подвосточние,
Покидати мене, переможну голівоньку.
Залишаючи мене, горюшу горе гірку,
На повіки-то мене так віковічні.
Оплакування небіжчиків існувала у всіх верствах українського суспільства. Англійський мандрівник Коллінз описав похоронний обряд. Він звернув увагу, що не завжди «голосила» сама вдова, іноді замість неї голосили спеціально найняті для цього плакальниці. При цьому існувала низка правил, відступати від яких під час плачу було не можна. Вважалося, що голосити можна тільки в світлий час доби, а й перестаратися не потрібно, так як невтішні ридання «затоплюють» небіжчиків на тому світі. Голосити не можна було дітям і незаміжніми дівчатами (за винятком доньки покійного).
Плаче дочка по батькові:
Рідний мій батюшка!
Що ти так міцно спиш,
Спиш, чи не прокинешся?
Недовго тобі у нас в гостях гостювати.
Чи не рік і не неделюшку -
Останній тобі годинку зі хвилиночку.
Куди це ти від нас збираєшся?
В яку далеку путь-дороженьку?
солдатська біда
Рекрутські плачі набагато молодше похоронних обрядів. Вони з'явилися після введення Петром I в 1699 р обов'язкову військову повинність. Рекрутский обряд був дуже простим. Витягнув нещасливий жереб проходив медичний огляд, після чого перед відправкою в солдати він кілька днів «Рекрут»: наостанок гуляв, веселився, катався на запряженій коні по селу, прощався з усіма родичами і знайомими. Супроводжувалося це плачами і голосінням родичок служивого або спеціально найнятої вопленіци.
Вопленіци голосить від імені рекрута:
І як у нашого хоромного строеньіца,
Як у цього ганку перёного,
Як у цього стовпа та у точені
Є підігнані так швидкі лошадушкі -
І для мене, так для нещасна добра молодця!
І все візники - селяни все багаті,
І чолом б'ють да мне-ка судді, поклоняються,
І мені бажають вони добре здоров'ячко!
І як до цього до довгого до годушка
І не знали мене добрі ці Людушко,
І по батькові мене не називали,
І не били-то чолом, нижчі не кланялися!
І тільки знати та стали добрі ці Людушко,
І помічати стали судді справедливі -
І як треба брати мене на службу государеву!
Рекрутські плачі близькі до похоронних. Справа в тому, що догляд в солдати в народі прирівнювався до смерті. Це й не дивно, адже протягом всього XVIII ст. служба була безстроковою. Указом 1793 був визначений двадцятип'ятирічний, а в 1834 р.- двадцятирічний термін служби. Йдучи в солдати, людина, по суті, назавжди відривався від рідної сім'ї. Додому він або зовсім не повертався, або приходив розбитим старим і калікою. І в причетних прямо говорилося, що рекрутчини не тільки подібна смерті, але навіть страшніше її: це смерть не миттєва, а болісна, розтягнута на багато років, на все життя.
Вопленіци голосить від імені рекрута:
І охті мені, так добру молодцю, тошнёшенько!
І дайте волю-но мені, судді справедливі,
І дозвольте-ка ви, влади милосердні
І мені пройти так по хоромное строеньіцу,
І по двору пройти, Бурлаков, по широкому,
І до сараю-то пройти так до вищої:
І мені попрощатися зі хоромное зі строеньіцем,
І у дворі - так зі улюбленої зі худібка,
І під Конюшенко попрощатися зі конем добрим.
І знову виникає в голосіння образ жінки: хоч чимала частина плачу і розповідає про тяготи солдатського життя, все ж, велике місце приділяється і долю матері або дружини, які залишилися без годувальника. Солдатку, як і вдову, очікує непосильний фізична праця і кричуща бідність. Діти солдатки повинні будуть ходити босоніж, харчуватися жалюгідними милостиню.
Плаче дружина рекрута:
І я задумалася нещасним своїм розумом:
І куди класти-подіти серцевих своїх діточок?
І у работнички ль віддати - діти маленькі,
І в пастухи чи віддати - діти дурненькі.
Прихилити краще нещасних буйну голову
І я по сватушко, по Братц богоданним,
І підкорю своє завзяті сердечушко.
І я до милим до вітряним невістонька,
Про мене бідним горюшу не покинув,
І не спустили б нещасних моїх діточок,
І до їх по світу-то, бідних, хитатися.
Весільні голосіння
Голосіння займали велике місце у весільному обряді. Вони виконувалися на змові, на дівич-вечорі, при ритуальному відвідуванні нареченою лазні, перед від'їздом її разом з нареченим до вінця. Після вінчання голосінь вже не було місця. Однак в них не було ідеалізації нареченого і нареченої: ні зображень їх багатства і «хором високих», ні показу любовної прихильності між нареченим і нареченою. Темою весільних голосінь були прощання молодої з рідними, батьками і подругами або опису її майбутньої невтішною життя в «чужих людях».
Співає наречена:
Віддають мене, молоду,
На чужу на сторону,
За чужово чужинець.
Треба жити-обжіватіся,
За роботку приматів,
За роботку важку.
На чужий на сторонушке,
У чужова чужинець
Треба сила звіряча,
Можуть кінська,
Як струму та топеречі
У рідні мамушка,
Мною хліби приїлися,
Артілі пріхлебаліся.
Жанр голосінь, спочатку похоронний, знайшов друге життя в святковий день. Це пояснює поданням весільного обряду як «умовних похорону», в основі якого лежить ідея «смерті» нареченої в одній якості і відродження в іншому.
Наречена в своїх причетних зверталася до подруг з проханням згадувати її на гуляннях, а також до заміжньої сестри, яка повинна була розповісти їй, як потрібно жити в «чужих людях». Але найчастіше її голосіння звернені до батьків, яких вона знову і знову просила не віддавати її заміж:
Чи не давай, годувальник-батюшка,
Ти свій-то руки праві
Моєму злим ворогу,
Чи не пали-ка, рідна матінка,
Свічки воску Ярова,
Чи не сгубляйте красу дівочу.
Напередодні самого весільного дійства в будинку нареченої неодмінно влаштовується дівич-вечір, під час нього до голосінь нареченої приєднувалися і її подруги. При цьому відбувався вкрай важливий обряд: майбутній дружині розплітали косу і виймають з її волосся стрічку, іменовану «волею», яка потім віддавалася молодшій сестрі або незаміжньою подруги. Потім молоду вели в заздалегідь топить лазню «змивати волю». Після лазні молодий розчісували волосся, але в одну косу вже не заплітали: тепер наречена могла носити тільки дві коси, як символ заміжжя.
Вже ти мила моя подружечка,
Вже ти вистань з дубової лавиці,
Вже ти розчеши мої руси та волосочкі,
Вже вплетені мені алу та стрічку,
Вже перечеші мене по-старому
Так як і раніше.
Вже ти поклади вільним-то волошки,
Світлу та світлицю,
Дорогу так девью красу,
ХАЗОВА та пов'язочку!