Зліпили з того, що було ...
Отже, проаналізуємо, за яких обставин в Україні може з'явитися т. Н. «Опозиція Його Величності».
З технічної точки зору, проблема створення «ручного опозиції» пов'язана з декількома нюансами.
Перший стосується особливостей партійного будівництва в Україні.
Другий визначається якістю громадянського суспільства, його здатність продукувати нові ідеї та смисли.
І, нарешті, третій обумовлений особливостями вітчизняної електоральної демократії.
Класичним же прикладом успішного функціонування «системної опозиції» на території ближнього зарубіжжя є Росія.
Тут відмінно спостерігається виконання основних вимог до таких політичних сил:
Виходячи з цього, можна розглянути кілька варіантів. Отже, перший - використовувати для формування в Україні «Опозиції Його Величності» одну з наявних партій, уже представлених у парламенті (наприклад, «УДАР») або групу позафракційних депутатів.
У першому випадку складність полягає в тому, що в ударних фракції увійшли не тільки «вільні стрілки» типу Сергія Куніцина, який встиг послужити останніх трьох президентів, а й колишні «помаранчеві» начебто Валентина Наливайченка, які можуть в будь-який момент влаштувати демарш, звинувативши керівництво партії в черговому «зраді».
Що ж стосується другого варіанта, то в даний час в парламенті можливе створення відразу двох зародків «керованої» опозиції з позафракційних груп, які вже конкурують між собою.
Відповідно до закону про Регламент ВРУ, група позафракційних парламентаріїв користується тими ж правами, що і повноцінна партійну фракцію. При цьому вона повинна бути не менше мінімальної фракції. У нинішньому скликанні такий є фракція КПУ - 32 мандати. Приблизно стільки ж позафракційних, але в одну групу вони навряд чи увійдуть.
У числі вірогідних лідерів називають Віктора Балогу, Давида Жванію, Ігоря Єремєєва і Петра Порошенка. Останній, щоправда, має навіть президентські амбіції, тому його важко уявити на чолі «ручний» групи опозиціонерів.
Третій варіант - використовувати партію, яка в парламент не потрапила, але її можна «розкрутити» з прицілом на місцеві вибори, які пройдуть вже в наступному році.
Кандидат №1 - Соціалістична партія України. Вона має партійні організації в регіонах, ідеї соціал-демократії популярні по обидві сторони Дніпра. Потрібно лише провести професійний ребрендинг партії, ввести в неї «нових людей».
Зростайте - і виросте!
Найбільш же витратний, але, гадаю, найбільш ефективний варіант створення системної опозиції: «виростити» нову опозиційну партію, використавши один з громадських рухів.
Складнощі в тому, що процес партійного будівництва може затягнутися на кілька років, а місцеві ради обиратимуть уже в наступному році. На той час «третя сила» вже повинна набрати обертів. Представництво в місцевих радах - трамплін для проходу до Верховної Ради. Поза стінами парламенту не можна говорити про повноцінну «опозиції Його Величності».
Ще один напрямок - формування руху, яке, на перший погляд, не висуває політичні вимоги, але в перспективі може отримати широку підтримку. Йдеться про захисників природи (так званих «зелених») або прихильників розширення прав громадян.
В ЄС є цікаві приклади, коли жителі об'єднуються в політичні сили, готові відстоювати незвичні для українців речі. Наприклад, «піратські партії», що діють у багатьох країнах Євросоюзу. В одній тільки Німеччині їх налічується дев'ять.
До речі, в Україні така організація вже діє, але поки без реєстрації. Тут варто зробити застереження. Мова не йде про те, що сучасна Піратська партія України в перспективі стане «ручний опозицією». Досвід тієї ж ФРН показує, що в країні таких політичних сил може бути кілька.
Хто кого використовує?
У будь-якому випадку політичним стратегам доведеться зіткнутися з дилемою: політики використовують «інструмент» (в даному випадку «ручну» опозицію) або «інструмент» використовує свого господаря.
Міцна партія в будь-який момент може вийти з-під контролю. Бюрократія, керівники «середньої ланки» держапарату сидять на своїх місцях при будь-якому президенті і прем'єрі. Зараз вони, припустимо, в Партії регіонів, до цього були в СДПУ (о) НДП або навіть «Нашої України». Немає гарантій, що при певних обставинах вони плавно не "перетечуть» в іншу партію або політичний рух. Адже саме вони складають кістяк адміністративного ресурсу, без якого в Україні не проходили жодні вибори.
Історія тієї ж «Нашої України» - приклад злету і падіння «партії президента». Спершу, пам'ятається, Віктор Ющенко і його політична сила були єдині. Так само, як партія більшовиків і Ленін, якщо вірити Маяковському.
Більшість опитаних експертів поки скептично оцінюють можливість появи в країні «системних» (по суті - керованих) опозиціонерів. За останні кілька років рівень політичної культури українців підвищився. Інтернет, велика кількість ЗМІ, політичні ток-шоу та інші засоби політичної комунікації зробили свою справу. Ось наприклад…
Читайте також:
- Болівія винесе третій термін
- Гаряча трійка від ПР: Хто займе місце фракції Литвина?
- Імітація наддержави. Чому Росія створює навколо себе стільки проблем
- Путіна виводять з ізоляції, але Україна не отримає
- Попов закінчує формування передвиборного штабу
