31 рік тому сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС. Давно немає країни, в якій все сталося, а біль і раніше об'єднує людей, які постраждали під час ліквідації аварії, вимушених покинути міста і села в зоні, яка ось уже більше 30 років іменується зоною відчуження.
Якщо в Чорнобилі ще збереглася життя, то Прип'ять - місто-привид. Сюди привозять туристів, щоб ті подивилися на осколок країни, якої більше немає. Та й осколок цей в непрохідних заростях. Лише задерши голову можна побачити верхні поверхи висотних будинків над кронами дерев.
Маршрут знайомий. У ці дні - їх тут називають поминальними - в'їзд в зону відчуження вільний. Родичі приїжджають до рідного попелища (і правда - багато сіл без догляд згоріли), до батьківських трун.
- Тільки повернувся, - каже Олександр Вишневський, якого кореспондент "РГ" застав в Славутичі - ще одному місті-супутнику Чорнобильської станції, по щастю не розділило долю Прип'яті. - Добрався без проблем. Зараз, в поминальні дні, не потрібно записуватися, щоб побувати на закритій території. В'їзд вільний. Просто на контрольно-пропускному пункті видають перепустку, який при виїзді потрібно повернути.
- Багато людей з вашого рідного села приїжджає туди в ці дні?
- Все менше і менше. Приїжджають вже в основному діти і внуки, а не батьки. Цього разу було близько 100 чоловік.
- А скільки народу жило в Іллінцях в 1986-му, коли трапилася катастрофа?
- Село було велике. Близько тисячі людей. А, може, і більше.
- Залишалися в Іллінцях ті, кого прийнято називати самоселами? Тобто люди, які відмовилися залишати територію після аварії?
- Залишалися. Але останній місцевий житель помер в цьому році. Так, люди жили, не дивлячись на те, що це зона відчуження. До останнього часу було двоє людей. Але в минулому році бабуся одна померла. І ось в цьому.
- Їх продуктами забезпечували?
- Так. У зоні відчуження люди працюють - вахтовики. Вони і привозили продукти. Не знаю, два рази або раз на тиждень.
Більше 30 років тому люди тут не могли повірити, що треба залишати свої будинки. Чи не могли дивитися, як забирають худобу. Чи не могли уявити, як це - залишити рідний дім назавжди і оселитися десь ще, але не наближатися до будинку, ближче ніж на 30 кілометрів. Особливо важко довелося людям старшого віку, які прожили тут все життя. Тому і поверталися багато додому, незважаючи на заборону. Ставали тими самими самоселами.
Від сіл, що розташовувалися по дорозі до Чорнобиля, де-не-де залишилися цегляні будівлі, покажчики з назвою населеного пункту і братські могили солдатів і офіцерів, що поклали життя за цю землю у Великій Вітчизняній.
Ні-ні та й промайне в буйних заростях біля дороги біла хата з блакитними наличниками, нагадавши, що і тут було життя.
Здається, сюди б господиню - і порядок вмить би навела, зажевріла вогник, посунула б в знайомий закуток чавун з ароматним і наваристим борщем. Он і рогач, як і раніше, стоїть в кутку.
Але мама Олександра Вишневського вже кілька років як не ходить. Приїхати прибратися будинку, окропив знайоме скріпнувшіе під ногами мостини сльозами, вже не може.
- У минулому році половина села вигоріла. Не знаю, хто підпалював. А наш будинок ось зберігся, - каже Олександр.
Зберігся і зустрічає свою нову весну без господарів. Скоро розпуститься буйна зелень і разом з тишею поглине старий будинок.
Хіба що ранній весняний грім нагадає про гуркоті, який всіх вразив тоді, в 1986-му.