«СГ»: - Проблема закріплення молодих фахівців на селі стала притчею во язицех. Чому вони нерідко, відпрацювавши належне після розподілу час, виїжджають з господарств? Одні в рідні місця, інші - в місто. У кого найбільше потребують підприємства і як залучити туди юнаків і дівчат?
Ж. Ходько: - У нашому регіоні 153 сільгоспорганізації разом з філіями. Щорічно туди прибуває на роботу близько 250 випускників вузів і стільки ж - ссузов. Забезпеченість фахівцями протягом останніх 3 років - 92-94 відсотка. Але за професіями показник неоднаковий, дефіцит зоотехніків і ветеринарів.
В. пестіс: - Чому так виходить? Давайте зізнаємося чесно: у агрономів робота переважно сезонна. А у фахівців, що працюють з тваринами, напруга круглий рік. Тому не випадково в останні роки конкурс на агрономічні спеціальності приблизно 1,4 абітурієнта на місце, набираємо 110 осіб. А зоотехніків і ветлікарів всього 55 і 45. Більше б і раді, та конкурс всього 1 людина. Додам ще таку інформацію для роздумів. 30-40 років тому, як в нашому, так і інших сельхозвузов 70-80 відсотків студентів були родом з сіл, інші - городяни. Сьогодні за деякими спеціальностями все навпаки. Це створює передумови до плинності кадрів в сельхозорганизациях: після відпрацювання частина з них прагне повернутися в місто. Довелося почути таке припущення: випускники сельхозвузов часом не мають чіткого уявлення про майбутню професію. Тому і не тримаються за неї. Це абсолютна помилка. У кожному навчальному закладі є і досвідчені поля, і школи-ферми, і багато іншого. Ми намагаємося ще в вузі підготувати таких фахівців, щоб вони володіли передовими технологіями, могли швидко починати самостійно працювати. Наприклад, в СПК «Прогрес-Вертелішки» Гродненського району створено Центр практичного навчання майбутніх зоотехніків і ветеринарів. Там вони можуть не тільки побачити всі технологічні процеси на сучасному молочно-товарному комплексі, а й придбати конкретні навички роботи.
В. пестіс: - Думаю, фахівці сільгоспорганізацій повинні постійно відвідувати школи і розповідати про особливості своїх професій, агітувати за них.
Ж. Ходько: - Так, фахівець розповість, але він ознайомить тільки з технологічними процесами, зі специфікою і тонкощами роботи. А пообіцяти майбутньому фахівцю-аграрію певні преференції за умови повернення для подальшої роботи в господарство, зацікавити його може тільки керівник. Він знає фінансовий стан і має право сказати потенційним абітурієнтам сельхозвузов або ссузов: будете отримувати від підприємства доплату до стипендії в залежності від рівня успішності, а коли повернетеся в господарство, отримаєте житло і певні пільги.
В. пестіс: - Але ж будь-який цільове навчання передбачає певну фінансову допомогу.
Ж. Ходько: - На жаль, не завжди з боку замовника кадрів ведеться фінансовий супровід цільового договору, в ряді випадків господарства тільки гарантують випускникам працевлаштування. Правда, договори дають преференції під час вступу.
В. пестіс: - Такий підхід виправданий в інших вузах, де по кілька абітурієнтів на місце, тому цільовиками легше вступити. А в сільськогосподарських навчальних закладах наплив випускників шкіл не настільки значний. Тому залучати туди треба в тому числі і грошовими бонусами. І підбирати майбутні кадри в рідних краях. Тоді велика ймовірність, що молоді фахівці там осядуть грунтовно.
Ж. Ходько: - Абсолютно вірно. Однак окремі райони для цільового навчання шукають кадри не тільки у себе, а й в регіоні, а також укладають договори з абітурієнтами з інших областей.
В. пестіс: - Хочу зауважити, що справа не тільки в грошах. Багатьох випускників шкіл для роботи на селі нічим не заманиш. Чому? Вони бачать, як працюють їхні батьки. Часто без вихідних, від зорі до зорі.
Ж. Ходько: - Ви тільки окреслили проблему. Але ж треба міняти ситуацію. Тим більше що сучасна техніка і технологія сільгоспвиробництва дозволяють відходити від авралів, дотримуватися режиму праці та відпочинку.
В. пестіс: - Але оскільки на практиці так не скрізь виходить, то, може бути, фахівцям заради престижу професії платити значно більше, ніж зараз. Тоді вирішиться проблема їх закріплення на селі. Навіть якщо господарство і небагате, додаткові 3-4 тисячі на всіх агрономів, зоотехніків і ветлікарів сильно по фінансовому стану не вдарять.
В. пестіс: - Однак вчителі чи медики на селі або в місті мають нормований робочий день. А фахівцям господарств треба б платити значно більше! Це, до речі, можна завжди при бажанні зробити. Закон нічого не забороняє. Я знаю господарства, де агрономи чи зоотехніки отримують по 1500 рублів на місяць.
«СГ»: - За останні пару років ситуація на ринку праці змінилася. Раніше говорили, що місто забирає кадри у села. Зараз же і в місті стало значно важче знайти роботу. Чи означає це, що молоді фахівці тепер будуть міцніше триматися за господарства, а у сільськогосподарських навчальних закладів, керівників сільгосппідприємств, кадровиків зменшиться клопоту?
Ж. Ходько: - Сьогоднішні зміни на ринку праці торкнулися і аграрного сектора, але це не означає, що потрібно зупинятися в проведенні профорієнтаційної роботи та укладанні цільових договорів на підготовку фахівців. Навпаки, потрібно знаходити інші інструменти залучення кадрів на село.
В. пестіс: - Я вважаю, що незалежно від ситуації насамперед господарства повинні піклуватися про кадри. Якщо створювати їм хороші умови праці і відпочинку, платити гідну зарплату, вони в місто не перейдуть. Приклад: буквально відразу за міськими кварталами Гродно знаходиться УО СПК «Путрішкі». І місто, образно кажучи, не переманює у нього кадри. Господарство все робить для того, щоб забезпечити їм нормальне життя.
Ж. Ходько: - Тому що у нього міцна економічна база. А як закріпити фахівців тим, у кого не дуже об'ємний банківський рахунок?
В. пестіс: - Навіть якщо немає можливості багато платити, треба, щоб молодий спеціаліст на перше робоче місце був, образно кажучи, обласканий керівником. На жаль, буває так: приходить випускник, а до нього відразу жорсткі вимоги, такі як до агроному або зоотехніку зі стажем. Часом виникає відчуття, що багато років працюють керівники і головні фахівці не були початківцями. Начебто вони відразу після вузу всі вміли. Але так не буває. Потрібно дати можливість людині спочатку адаптуватися, а потім питати за справу. Словом, з кадрами треба працювати, враховуючи, що вони в чергу на роботу в сільгосппідприємства не шикуються. Не треба забувати і про побутові умови. Так, сьогодні з житлом для молодих фахівців в більшості господарств проблем не буває. Але нерідко на практиці це виглядає так: людині дають великий котедж, на який треба чимало коштів для опалення. А навіщо юнакові без сім'ї таке приміщення?
«СГ»: - Але палиця, як то кажуть, з двома кінцями. Якщо будемо тільки плекати молодих фахівців, вони не зможуть навчитися долати труднощі, які корисні, загартовують людину.
Ж. Ходько: - Труднощі труднощів ворожнечу. Одна справа, коли вони пов'язані з осягненнями тонкощів професії. І зовсім інша, коли з'являються через чиєїсь нерозторопності, невміння або небажання допомогти у вирішенні побутових проблем. Ми живемо в XXI столітті. І молоді люди мають право очікувати певного комфорту.
В. пестіс: - Треба думати не тільки про матеріальний бік і побутові зручності. Важливо створити атмосферу любові до рідного господарству, селі, де ти живеш, рідних місць. Щоб і народилися тут люди, і ті, хто приїхав, відчували затишок, бажання там постійно перебувати. Тоді і діти не будуть боятися йти в аграрні навчальні заклади. Ось приклади з життя відомих керівників господарств Гродненщини. Віталій Кремко свого часу закінчив наш вуз, а потім троє синів і невістка. Олександр Дубко, два сина і онука. Василь Ревяко і син. І цей ряд можна довго продовжувати.
Ж. Ходько: - На жаль, так буває не скрізь. У господарствах, де немає дбайливого господаря, не буде ні династій хліборобів, ні любові до землі. Як наслідок - постійний брак фахівців. Для вирішення проблеми треба думати, як підняти рівень господарювання, а відповідно, і життя, щоб і в інших господарствах почали зароджуватися такі добрі традиції. Над цим треба буде довго і наполегливо працювати.