- Нехай зробить Науку.
Машина загурчала, і незабаром площа перед будинком Трурля заповнилася юрбою вчених. Одні потирали лоби, писали щось у товстих книгах, інші хапали ці книги і дерли на шматки, далеко виднілися палаючі вогнища, на яких присмажувалися мученики науки, там і сям щось гриміло, виникали дивні дими грибообразной форми, весь натовп говорила одночасно , так що не можна було зрозуміти ні слова, становила час від часу меморандуми, відозви та інші документи, а трохи віддалік сиділи кілька самотніх старців; вони безперервно дрібним бісерним почерком писали на клаптиках рваною папери.
- Ну, скажеш, погано? - з гордістю вигукнув Трурль. - Зізнайся, вилита наука!
Але Кляпавцій не був задоволений.
- Що? Ось ця юрба і є наука? Наука - це щось зовсім інше!
- Dobrze. Niech zrobi naukę.
Maszyna zawarczała i po chwili plac przed domostwem Trurla wypełnił się tłumem naukowców. Wodzili się za łby, pisali w grubych księgach, inni porywali te księgi i darli je na strzępy, w dali widać było płonące stosy, na których skwierczeli męczennicy nauki, tu i ówdzie coś hukało, powstawały jakieś dziwne dymy w kształcie grzybów, cały tłum gadał równocześnie, tak że słowa nie można byłe zrozumieć, od czasu do czasu układając memoriały, apele i inne dokumenty, w odosobnieniu zaś, pod nogami wrzeszczących, siedziało kilku samotnych starców i bez przerwy maczkiem pisało na kawałkach podartego papieru.
- No co, może złe. - zawołał z dumą Trurl. - Wykapana nauka, sam przyznasz!
- Але це ж ... - почав переляканий Кляпавцій, - і в цей момент помітив, що дійсно зникають предмети не тільки на букву «Н». Так, вже перестали їх оточувати камбузелі, сжімалкі, витряски, гризмакн, ріфмонди, трепловкі і баблохі.
- Стій! Стій! Я беру свої слова назад! Перестань! Не роби Небуття! - закричав на все горло Кляпавцій, але, перш ніж машина зупинилася, зникли ще горошани, кломпи, філідрони і замри.
І лише тоді машина зупинилася. Світ виглядав просто жахливо. Особливо постраждало небо; на ньому виднілися лише самотні крапочки зірок - і ні сліду чарівних горошанов і гаральніц, які так прикрашали раніше небозвід.
- Про небо! - вигукнув Кляпавцій. - А де ж камбузелі? Де мої улюблені мурівки? Де лагідні кломпи?
- Їх немає і вже ніколи не буде, - спокійно відповіла машина. - Я виконала, вірніше, тільки почала виконувати те, що ти велів ... - Я велів тобі зробити Ніщо, а ти ... ти ... - Кляпавцій, ти або дурень, або прикидаєшся дурнем, - заперечила машина. - Якщо б я зробила Ніщо зразу, одним махом, перестало б існувати все, отже, не тільки Трурль, і небо, і космос, і ти, але навіть я. Так хто ж, власне, і кому міг би тоді сказати, що наказ виконано і що я - відмінна машина? А якби цього ніхто нікому не сказав, то яким чином я - теж перестала існувати - отримала б заслужену мною похвалу?
- Ну, хай буде по-твоєму, не станемо більше про це говорити. Я вже нічого від тебе не хочу, чудова машина, тільки прошу тебе, зроби знову муравок, бо без них мені і світ не милий ...
- Не можу, тому що вони на «М», - сказала машина. - Я, звичайно, можу зробити назад Невдоволення, Ненаситність, Незнання, Ненависть, Неміч, Нетривалість, Невіра і Нестійкість, але на інші літери прошу від мене нічого не очікувати.
- Але я хочу, щоб були мурівки! - крикнув Кляпавцій.
- Муравок не буде, - відрізала машина. - Ти краще подивися на світ, який повний тепер величезних чорних дір, сповнений Ніщо, що заповнює бездонні прірви між зірками. Як все тепер просякнуте цим Ніщо, як нависає воно тепер над кожною молекулою Буття. Це твоїх рук справа, мій заздрісник! Не думаю, щоб майбутні покоління благословили тебе за це ...
- Може, вони не дізнаються ... може, не помітять, - пробурмотів зблідлий Кляпавцій, з жахом дивлячись в порожнечу чорного неба і не сміючи навіть глянути в очі своєму колезі.
- Ależ to ... - zaczął przestraszony Klapaucjusz i w tej chwili zauważył, że istotnie już nie tylko na n nikną różne rzeczy: przestały ich bowiem otaczać kambuzele, ściśnięta, wytrzopki, gryzmaki, rymundy, trzepce i pćmy.
- Stój! Stój! Cofam to, co powiedziałem! Przestań! Nie rób Niebytu. - wrzeszczał na całe gardło Klapaucjusz, ale zanim maszyna się zatrzymała, znikły jeszcze graszaki, plukwy, fihdrony i zamry. Wtedy dopiero maszyna znieruchomiała. Świat wyglądał wręcz przeraźliwie. Zwłaszcza ucierpiało niebo: widać było na nim ledwo pojedyncze punkciki gwiazd; ani śladu prześlicznych gryzmaków i gwajdolnic, które tak dotąd upiększały nieboskłon!
- Wielkie nieba! - zakrzyknął Klapaucjusz. - A gdzież są kambuzele? Gdzie moje murkwie ulubione? Gdzie pćmy łagodne ?!
- Nie ma ich i nigdy już nie będzie - odparła spokojnie maszyna. - Wykonałam, a raczej zaczęłam wykonywać to tylko, coś mi kazał ...
- Kazałem ci zrobić Nicość, a ty ... ty ...
- Klapaucjuszu, albo jesteś głupcem, albo głupca udajesz - rzekła maszyna. - Gdybym zrobiła Nicość naraz, za jednym zamachem, przestałoby istnieć wszystko, więc nie tylko Trurl i niebo, i Kosmos, i ty, ale nawet ja. Więc kto właściwie i komu mógłby wtedy powiedzieć, że rozkaz został wykonany i że jestem sprawną maszyną? A gdyby nikt tego nikomu nie powiedział, w jaki sposób ja, której by także już nie było, mogłabym otrzymać należną mi satysfakcję?
- Niech ci będzie, nie mówmy już o tym - rzekł Klapaucjusz. - Już niczego od ciebie nie chcę, śliczna maszyno, tylko proszę, zrób murkwie, bo bez nich życie mi niemiłe ...
- Nie umiem tego, ponieważ są na m - rzekła maszyna. - Owszem, mogę na powrót zrobić niesmak, nienasycenie, niewiedzę, nienawiść, niemoc, nietrwałość, niepokój i niewiarę, ale na inne litery proszę się po mnie niczego nie spodziewać.
- Ale ja chcę, żeby były murkwie! - ryknął Klapaucjusz.
- Murkwi nie będzie - rzekła maszyna. - Popatrz, proszę, na świat, jaki jest cały pełen olbrzymich czarnych dziur, pełen Nicości, która wypełnia bezdenne otchłanie między gwiazdami, jak wszystko dookoła stało się mą podszyte, jak czyha nad każdym skrawkiem istnienia. To twoje dzieło, mój zawistniku! Nie sądzę, żeby następne pokolenia miały cię za to błogosławić ...
- Może się nie dowiedzą ... Może nie zauważą ... - wyjąkał pobladły Klapaucjusz, patrząc z niewiarą w pustkę czarnego nieba i nie śmiać nawet w oczy spojrzeć swemu koledze.
У новелі <…> Конструктор Трурль будує машину, яка вміє робити все, що починається на букву «н». <…> Твір витримано в жартівливій тональності. Якщо ж, однак, про це забути, то розповідь виходить логічно злитим на принципі, властивому дедуктивним робіт, які починають свою працю з встановлення елементів, складових якийсь універсум. В оповіданні закладені два принципових положення, що дозволяють реконструювати, виходячи з тексту: по-перше, світ, який існував до запуску машини, був багатшим відомого нам на безліч явищ, чи то пак об'єктів, іменованих «мурівки», «кломпи», «гаральніци» і т. д. По-друге, машина з обмеженою можливістю діяти знищила більше явищ, ніж змогла знову відтворити. Про світ, в якому все це відбувається, можна сказати, що він побудований виключно з мови, тобто заселений об'єктами, розміщеними в площині лінгвістичних значень, тому викреслювання зі словника якогось назви рівноцінно знищенню всіх ознак цієї назви, а тим самим перетворенню його в порожнечу . Машина в певній мірі представляє собою «інструментальне видання» чарівництва з тією різницею щодо мовного прототипу, що в казці диво зазвичай має особливі наслідки, наприклад, перетворює будь-кого в камінь, приносить багатство, вбиває дракона, але в той же час в казках невідомі чари «генерального типу», який міг би, наприклад, привести до зникнення «з усього світу» неприязні, ненависті, немочі, недоїдання, що машина Трурля, до речі, зробити може. Такого роду операція можлива, зрозуміло, лише мовно. але не предметно, і саме в цьому проявляється «лінгвістична онтологичность» творення.