ЕЛЕКТРОННІ ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ГЛОБАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ
Винайдений А. Поповим і Г. Марконі спосіб безкабельного передачі інформації за допомогою електромагнітних хвиль привів до народження нового засобу зв'язку - радіо. На зорі свого існування «бездротовий телеграф» був позбавлений головної ознаки, характерного для ЗМІ - масової аудиторії. Це пояснювалося не тільки малою чисельністю готівки радіоприймачів, а й тим, що в перші роки через недосконалість радіообладнання передача інформації могла здійснюватися тільки в закодованому вигляді. Як і в телеграфі, застосовувалась система Морзе, яка давала можливість здійснювати передачу текстів, перекладених в точки і тире. Передумови для перетворення радіо на засіб масової інформації були створені напередодні та під час першої світової війни.
У 1906 р американець Лі Де Форест винайшов аудіон - електронно-ваккуумную лампу, застосування якої в радиоустройствах дозволило передавати голосові повідомлення, музику, шумові ефекти. У 1908 р винахідник організував першу в історії музичну передачу: радіосигнали, послані з Ейфелевої вежі в Парижі, поширилися в радіусі 500 миль. Подальше застосування вдосконалених електронно-вакуумних ламп в радіотехніці незмірно підвищило інформаційні та виразні ресурси радіо, сприяло пробудженню інтересу широкої громадськості до можливостей радіомовлення. У багатьох країнах світу зародився рух радіоаматорів.
Під час першої світової війни потреби в забезпеченні радіозв'язку між частинами діючих армій і кораблями ВМС, а також перші спроби використання радіопередач з метою пропаганди та дезінформації противника викликали бурхливе зростання виробництва радіообладнання. З настанням світу фірми - виробники радіотехніки прагнули переорієнтувати створені в роки війни великі виробничі потужності на масовий випуск і збут передавачів і приймальних пристроїв на цивільному ринку. Одночасно відбувалося швидке вдосконалення технічної бази радіомовлення.
Переломними в розвитку радіомовлення як засобу масової інформації стали 1922-1923 рр. коли в багатьох країнах світу почалися експериментальні і регулярні передачі. У 1922 р в США починається стрімкий підйом радіоіндустрії. Якщо до травня цього року було видано всього близько 300 ліцензій на право мовлення діяльності, то до кінця року кількість виданих ліцензій досягло вже 570. На початку двадцятих років спостерігалося стрімке зростання числа регулярно транслюються радіостанцій.
Десятки тисяч американців, що повірили в блискучі перспективи радіо, набували радіоприймачі і пристосування, необхідні для прийому передач. У 1923 р в користуванні знаходилося близько півмільйона радіоприймачів, а через три роки приймальні пристрої були вже в кожній шостій американській сім'ї. Визначну роль в поширенні і розвитку радіо в США зіграв виходець з Росії Д. Сарнов - керуючий комерційної радіокорпорацій Америки (RCA), створеної в 1919 р електротехнічною корпорацією «Дженерал Електрик». RCA швидко нарощувала виробництво і збут радіоприймачів. У 1926 році під керівництвом Сарнова і за участю корпорацій «Дженерал Електрик», «Вестінгауз» і RCA була утворена Національна мовна компанія (NBC), на базі якої була створена найбільша мережа з 24 комерційних радіостанцій.
Частина радіостанцій була спеціалізована на веденні освітньо-просвітницьких, а також релігійних передач. Але найважливішу роль в формувалася системі радіомовлення США грали комерційні приватні станції. До 1925 р 43% всіх створених радіостанцій вели мовлення на комерційній основі. До цього числа входили найбільші і найбільш добре оснащені станції. У 1927 р сформувалася друга велика мережа комерційних станцій - Колумбійська мовна система (CBS). У 1930 р вже більше 6 тис. Радіостанцій вели передачі, прийом яких здійснювався 12 мільйонами приймачів. Радіомовленням були охоплені (в тій чи іншій формі) понад 40% американських сімей.
Прийнятий в 1927 р в США закон про радіо був покликаний впорядкувати хаотичний розвиток мовної діяльності в ринковому середовищі. Відповідно до закону була створена федеральна комісія, в обов'язки якої було поставлено вирішення технічних проблем мовної діяльності, розподіл частот мовлення (запобігає накладення радіосигналів різних станцій в ефірі), а також видача ліцензії відповідно до класифікації станцій по їх мовного формату (типу).
На початку 1920-х рр. регулярно проводять мовлення радіостанції майже одночасно з'являються і в інших західноєвропейських країнах. У Німеччині, однак, процес поширення радіо штучно стримувався аж до 1926 р огляду на те, що не тільки мовники, а й особи, які мають прийомні радиоустройства, повинні були складати обов'язковий іспит з радіотехніки, а при покупці радіообладнання необхідно було сплатити високий податок. Після скасування цих обмежень Німеччина стрімко перетворилася в одну з країн з високим рівнем радіофікації: в 1929 р там було зареєстровано понад 2,5 млн. Радіоприймачів. Великий інтерес в радіомовлення проявили східноєвропейські країни, які виникли після першої світової війни на уламках Австро-Угорської та Російської імперій. Так, в Чехословаччині регулярні радіопередачі празького радіо ведуться з травня 1923 р найбільш відсталих країнах тодішньої Європи (наприклад, Болгарії) регулярне радіомовлення було організовано лише в кінці десятиліття.
У 1926 р в усіх латиноамериканських країнах існувала як мінімум одна радіостанція з регулярним режимом мовлення. У другій половині двадцятих років в Латинській Америці швидко зростає кількість радіослухачів, формується масова аудиторія.
У 1922 р експериментальне радіомовлення почалося в багатьох країнах Азії, зокрема, в Японії, Китаї, Індонезії, на Філіппінах. Радіо викликало великий інтерес фахівців з питань зв'язку та представників ділових кіл Японії. Вивчався американський і європейський досвід організації радіомовлення. У 1922 р стали до ладу перші регулярно проводять мовлення японські радіостанції. У наступні роки в країні відбувалося формування як компаній комерційного мовлення, так і належать державі радіостанцій, які були створені в найбільших японських містах - Токіо, Осаці і Нагої. Однак у владних колах Японії взяла гору прагнення поставити під контроль уряду всі існуючі в країні радіостанції з тим, щоб забезпечити їх монопольне використання в цілях підтримки внутрішньої і зовнішньої імперської політики. Це сталося в 1926 р коли під приводом створення в країні єдиної централізованої мережі радіостанцій уряд оголосив про утворення Національної телерадіомовної корпорації (NHK). У 1928 р було організовано централізоване загальнонаціональне мовлення по всій території Японії, а в наступні чотири роки - здійснено перехід на двопрограмне мовлення. Фінансування діяльності корпорації здійснювалося за схемою, що нагадує механізм фінансування британської Бі-Бі-Сі: бюджет NHK тривалий час поповнювався шляхом справляння встановлюється урядом абонентської плати з власників радіоприймачів, виконання ж бюджету контролювалося на міністерському рівні.
Комерційна ж модель радіомовлення отримала поширення в Японії лише з 1951 р під впливом умов, що склалися в період окупації країни Сполученими Штатами. При цьому паралельно продовжилася мовна діяльність NHK в статусі громадської корпорації.
Становлення радіомовлення в Африці і країнах арабського світу було ускладнене низкою факторів політичного та економічного характеру. Головним з них було колоніальне панування, що збереглося в деяких країнах аж до шістдесятих років (а по володіннях Португалії - Анголі та Мозамбіку - до середини сімдесятих років, в Зімбабве - до 1980 р в Намібії - до кінця вісімдесятих, коли було покінчено з південноафриканської окупацією країни). Перша на африканському континенті радіостанція вийшла в ефір в Йоганнесбурзі (Південна Африка) в 1920 р Ця станція, як і інші мовні служби в британській Південній Африці, створені в двадцяті-тридцяті роки, була покликана обслуговувати головним чином англійців. Фінансування радіостанцій в Південній Африці вироблялося за британським зразком: діяла система абонентської плати, що стягується поштовою службою з користувачів радіоприймачами. Передачі велися виключно англійською мовою. Єдиним «кроком назустріч» корінному населенню Південної Африки було введення зниженого тарифу абонентської плати за користування приймачами для нечисленних радіослухачів-африканців. Лише в період другої світової війни радіостанції в британських колоніях в Африці почали вести передачі власного виробництва на місцевих мовах - суахілі, кікуйю, кікамба і ін. А також на арабській мові.
Аналогічною була ситуація у французьких володіннях в Африці: так, перша на Мадагаскарі радіостанція, що вийшла в ефір в 1931 р вела ретрансляції передач французького іномовлення, звертаючись головним чином до представників метрополії, які проживають на острові.
На рубежі двадцятих-тридцятих років радіомовлення здійснювалося в більш ніж 70 країнах світу, а всесвітня аудиторія радіослухачів склала близько 140 мільйонів чоловік. Таким чином, протягом всього лише одного десятиліття радіо впевнено заявило про себе як про новий, що стрімко розвивається засобі масової інформації.
Оформившись як новий засіб масової інформації, радіо продовжувала стрімко розвиватися в 1930-і роки. Організаційне становлення радіомовлення залежало від того, які інтереси домінували при створенні організацій мовлення - комерційні або політичні, а також від панівних у суспільстві відносин власності, ціннісних та ідеологічних установок. У передвоєнні роки оформилися три основні моделі організації та фінансування радіомовлення, основи яких були закладені в попереднє десятиліття: приватна комерційна, державна, громадська.
Приватна комерційна модель радіомовлення в її «класичному» вигляді склалася в США, де повсюдно зростала чисельність віщають станцій, розширювалася аудиторія радіослухачів. У США між 1930-м і 1938 рр. кількість радіоприймачів зросла на 100%, і до кінця десятиліття радіо стало майже всеосяжним: приймачі мали 91% міських сімей і близько 70% - сільських. Електрифікація аграрних районів, активно проводилася в роки правління президента Ф.Д. Рузвельта, сприяла швидкому зростанню аудиторії радіослухачів в американській глибинці. Однак слід зазначити, що воістину всеамериканской радиоаудитория стає лише в 1950 р коли радіоприймачі були вже в 95% будинків.