У XVII-XVIII ст. в ході боротьби проти тиранії феодальних монархів європейських народів прийшли до переконання, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в демократичній державі повинен визнаватися сам народ. Народ утворює виборний представницький орган (парламент), який володіє винятковим правом приймати закони, що охороняють свободу і права людини і забезпечувати вирішення суспільних проблем в інтересах усіх громадян. Така ланцюг міркувань приводила до висновку про необхідність створення в кожній державі суверенної органу народного представництва зі справжньою виборністю і широкими правами. Народне представництво виконує функцію з'єднання суверенітету народу з державною владою, що додає всій системі правління демократичний характер.
Історично попередниками органів, що уособлюють ідею народного представництва, можна вважати представницькі установи в Стародавній Греції в Стародавньому Римі.
Ідея народного представництва, висунута і розроблена Дж. Локком, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, повсюдно сприймалася як антипод абсолютизму і єдина розумна основа організації справді демократичної влади.
Однак в різних країнах в залежності від конкретних умов вона втілювалася в різних конституційно-правових формах.
У конституційно-правовому відношенні положення органу народного представництва цілком визначається формою правління. У парламентській республіці і парламентарної монархії парламент, уособлюючи верховну владу, формує і контролює уряд, а в президентської республіки і дуалістичної монархії він ділить владу з главою держави, який сам формує і контролює уряд.
Державний лад, заснований на верховенстві парламенту в системі органів держави, називають парламентаризмом, в той час як для двох інших форм правління цей термін не застосовується. Існування парламенту в тій чи іншій країні - це ще не встановлення парламентаризму. Чи не є державою парламентаризму і сучасна Україна, цей термін іноді вживають просто для характеристики всього, що пов'язано з парламентом.
Політична історія допомагає виявити переваги різного положення парламенту в системі органів держави. Певні переваги, як і недоліки, властиві будь-якій формі правління. У парламентарних державах уряд, який може існувати тільки при наявності в парламенті більшості підтримують його депутатів, легко проводить потрібні йому закони і ігнорує критику опозиції. Ця форма правління хороша за умови стабільності двопартійної політичної системи.
Форма правління і властиве їй становище парламенту, таким чином, багато в чому виявляють свою ефективність або неефективність в залежності від партійної системи, що складається в тій чи іншій країні.
ВУкаіни, в XVI-XVII ст. в роки правління Івана Грозного, Федора, Бориса Годунова, в період Смути, а також при перших Романових вУкаіни формуються і діють органи станового представництва - Боярські Думи, Земські собори. В умовах зміцнюється самодержавства вони виконували функції представництва громадських сил і відображали специфічні місцеві інтереси.
До кінця XVII століття самодержавна влада остаточно бере верх, і інститут Земських соборів ліквідується, але залишається в народній пам'яті і аж до початку ХХ ст. виступає важливим ідеологічним символом для різних громадських і політичних сил.
Однак було б неправильно бачити в радянському періоді тільки заперечення парламентаризму. Та чи інша форма народного представництва може прискорити або загальмувати суспільний розвиток, але не в змозі скасувати його об'єктивних законів. Обрання та періодичне оновлення Рад, побудованих і діючих на базі єдиних принципів, сприяло укоріненню ідеї прямого народного представництва, зміцненню держави, відновлення та збереження національної єдності в багатонаціональній країні.
Подальший розвиток українського парламентаризму вже на основі нової Конституції України оцінюється в науковій літературі вкрай неоднозначно і свідчить про певну нестабільності в розвитку інститутів народного представництва вУкаіни [19, с.357].
український законодавчий федеральний збори