Ще в античній філософії (Сократ, Платон, Арістотель) було закладено підвалини дуалізму, тобто людина мислився як єдність двох начал - душі і тіла, які різнорідні і відповідно мають різний статусом: тіло, як матеріальний об'єкт, вдруге по відношенню до душі і знаходиться в підпорядкованій позиції, визначається як «раб» або «знаряддя» для душі. Декарт визначав тіло як суто матеріальний, механічний об'єкт. Тільки на рубежі XIX - XX ст. в рамках філософії з'являються перші соціокультурні концепції тілесності, які визначають тіло як проект культури і простір для владних відносин (напр. Ф.Ніцше, М. Бахтін, М. Фуко).
Роботи Мішеля Фуко мали значний вплив на концептуалізацію тілесності соціологами та іншими дослідниками. Згідне його уявленням влада впливає на індивіда через його тіло, шляхом його введення дисципліни, а також через створення нормативних концепцій «правильного / успішного» тіла, за допомогою мовних практик - дискурсів. Виробництво певного типу тіла є виробництво певного типу суб'єктів. Відповідно домінуючі дискурси, конструюючи нормативні тіла, виключають ті типи, які не потрапляють в легітимні концепції.
Символічне тіло: «Людина не говорить собі: я існую, я тут, але: я бачимо, я - зображення, дивіться ж, дивіться! »[3].
Сучасні дослідники розглядають різноманітні політики та практики конструювання тіла з боку різних інституцій, в повсякденній взаємодії. На пострадянському просторі також здійснюються подібні дослідження, однак соціологія тіла в нашому регіоні все ж ще є чимось новим і недостатньо розробленим.