Антологія російської поезії
Льоди все тугіше стискає коло,
Весь екіпаж по тривозі зібраний.
Немов від чиїхось гігантських рук
Тріщать пароплава сиві ребра.
Виє завірюха серед колючих льодів,
Зла насмішка чується в голосі:
- Ну що, капітан Георгій Сєдов,
Закінчив відтепер мріяти про полюсі?
Даремно вона, стара, глотку рве,
Невже і справді їй незрозуміло,
Що раніше розтане полярний лід,
Чим лейтенант поверне назад!
Команда - до Таймиру, тому, як на параді!
А він залишить лише компас, карти,
Двох добровольців, мотузку, нарти
І до полюса далі піде пішки!
Фрам - капітанський кудлатий пес
Йти з командою назад не згоден.
Де бути йому? Це смішне запитання!
Він навіть з погордою наморщив ніс,
Йому-то питання абсолютно ясний!
Стало зрозуміло попереду на звичному місці
І на господаря так глянув,
Що той лише з посмішкою рукою махнув:
- Гаразд, чого вже. Разом так разом!
Одяг твердне, як жерсть, під вітром,
А імла не жартує, а холод палить,
І треба не дев'ять взяти кілометрів,
Чи не дев'яносто, а - дев'ятсот!
Але якщо на важкій стоїш дорозі
І світить мрія тобі, як зірка,
То ти ні боягузтва, ні тривоги
Чи не вибереш в супутники ніколи!
Вперед, вперед, по торосистим льодах!
Від холоднечі хрипить глухуватий голос.
Сєдов ще жартує: - Ну що, брат Фрам,
Відшукаєш по нюху Північний полюс?
Чорну шерсть опушено мороз,
Але Фрам нічого - моряк нескулящій.
І нехай він всього лише на-всього пес -
Він мандрівник справжній!
Знову ведмедем реве пурга,
Їжа - худе подобье риби.
Сєдов б будь-якого зломив ворога:
І холод, і голод. Але ось цинга.
І ноги, розпухлі, точно брили.
Матрос засмучений-стурбований,
Сказав: - Чи не сталося б якої біди.
Шлях ще далекий, а ви не дуже.
А полюс. Та бог з ним! Адже там, між іншим,
Все той же: ні даху і ні їжі.
Добрий, але, право, смішний народ!
Невже і справді їм незрозуміло,
Що раніше розтане полярний лід,
Чим капітан поверне назад!
І, лежачи на нартах, він все в заметіль,
Звіряючись з картою, дивився вперто,
Дивився і мружився, як в приціл,
Начебто бачив у темряві мета,
Там, попереду, між вухами Фрама.
Сонце все нижче. Мигнуло - і геть.
Мабуть, шансів вже ніяких.
Над головою - полярна ніч,
І в добу - по рибині на двох.
Полюс як і раніше попереду.
Сєдов піднявся над узголів'ям:
- Здається, баста! Кінець шляху.
Ех, я б добрався, зумів дійти,
Коли б на тиждень ще здоров'я.
Місяць жовтим горів вогнем,
Ніби маяк в імлі океану.
Боцман лоб осінив хрестом:
- Ну ось і немає у нас капітана.
Останній і вічний його спокій:
Пагорб з льоду під салют прощальний,
При світлі місяця як кришталевий,
Зелений і блакитний.
Мовчки в зворотний шлях зібралися.
Гірко, та треба поспішати, однако.
Боцман, крижинку змахнувши з вій,
Сказав ледь чутно: - Пішли, собака!
Їх будинки справи і сімейства чекають,
У Фрама ж немає нічого дорожчого,
Чим друг, що навіки залишився тут,
І люди марно його звуть:
Фрам піти від нього не може!
Знову кричать йому, дивний народ,
Невже і справді їм незрозуміло,
Що раніше розтане полярний лід,
Чим Фрам хоч на крок поверне назад!
Виліз на пагорб, поплив відчайдушно,
Влігся і завмер там нерухомий,
Начебто тілом хотів своїм
Ще відігріти свого господаря.
Кроки замовкли. І лише мороз
Так вітер, в сум'ятті принишклий поруч,
Бачили, як костенеющій пес
Свою останню службу ніс,
Втупившись в сутінки скляним поглядом.
Крижина паморочиться, кружляють року,
Кружляють зірки над хмарами.
І онукам безсонними ночами,
Бути може, побачиться іноді,
Як повільно до сонця пливуть з мороку
Герой, чиє ім'я зберігає народ,
І Фрам - чудова собака,
Як чорний пам'ятник вросла в лід.