ГОСПОДИНЯ МІДНОЇ ГОРИ
Пішли раз двоє наших заводських траву дивитися. А покоси у них далекі були, за Северушкой десь. День святковий був, і жарко-пристрасть. Парун чистий. А обидва в горі робілі, на Гумешках тобто. Малахіт-руду добували, лазоревка теж. Ну, коли і корольок з витком потрапляли і там протча, що підійде.
Один молодий хлопець був, неженатік, а вже в очах зеленню відливати стало. Інший постарше. Цей і зовсім ізробленний. В очах зелено, і щоки ніби зеленню подернулісь. І кашляв завсе та людина.
У лісі-то добре. Пташки співають-радіють, від землі здіймання, дух легкий. Їх, чуєш-ко, і розморило. Дійшли до Красногорського рудника. Там тоді залізну руду добували. Лягли, значить, наші-то на травичку під горобиною, і одночасно і заснули. Тільки раптом молодий, - рівно його хто під бік штовхнув, - прокинувся. Дивиться, а перед ним на грудях руди біля великого каменя жінка якась сидить. Спиною до хлопця, а по косі бачити - дівка. Коса ссіза-чорна і не як у наших дівок бовтається, а рівно прилипла до спини. На кінці стрічки не те червоні, не те зелене. Крізь светеют і тонко так телефонують, ніби листова мідь. Дивується хлопець на косу, а сам далі помічає. Дівка невеликого росту, з себе ладна і вже таке круте колесо - на місці не посидить. Уперед нахилиться, рівно у себе під ногами шукає, то знову назад відкинеться, на той бік зігнеться, на інший. На ноги схопиться, руками замахає, потім знову нахилиться. Однем словом, Артут-дівка. Слухати - белькоче щось, а по-каковски - невідомо, і з ким говорить - не видно. Тільки смішком все. Весело, видно, їй.
Хлопець хотів було слово мовити, раптом його як по потилиці стукнуло.
- Мати ти моя, але ж це сама Господиня! Її одежа-то. Як я відразу не помітив? Відвела очі косою-то своєї.
А одежа і вірно така, що інший на світі не знайдеш. З шовкового, чуєш-ко, малахіту плаття. Сорт такий буває. Камінь, а на око як шовк, хоч рукою погладити.
"Ось, - думає хлопець, - біда! Як би тільки ноги винести, поки не помітила". Від старих він, бач, чув, що Господиня ця - Малахітніца-то - любить над людиною мудрувати.
Тільки подумав так-то, вона і озирнулася. Весело на хлопця дивиться, зуби скалить і каже жартом:
- Ти що ж, Степан Петрович, на дівочу красу даром очі пялішь? За погляд-то адже гроші беруть. Іди-но ближче. Поговоримо трохи.
Хлопець испужался, звичайно, а виду не показує. Кріпиться. Хоч вона і таємниця сила, а все-таки дівка. Ну, а він хлопець-йому, значить, і соромно перед дівкою обробеть.
- Колись, - каже, - мені розмовляти. Без того проспали, а траву дивитися пішли. Вона сміється, а потім і каже:
- Буде тобі наспів вести. Іди, кажу, справа є. Ну, хлопець бачить - робити нічого. Пішов до неї, а вона рукою маячить, обійди-де руду-то з іншого боку. Він і обійшов і бачить - ящерок тут несчісленно. І все, чуєш-ко, різні. Одні, наприклад, зелені, інші блакитні, які в синь впадають, а то як глина або пісок з золотими цяточками. Одні, як скло або слюда, блищать, а інші, як трава зблякли, а які знову візерунками прикрашені.
Дівка сміється.
- Чи не розступилися, - каже, - моє військо, Степан Петрович. Ти он який великий та важкий, а вони у мене маленькі.- А сама долоньками схлопала, ящірки і розбіглися, дорогу дали. Ось підійшов хлопець ближче, зупинився, а вона спять в долоньки схлопала, та й каже, і все сміхом:
- Тепер тобі ступити нікуди. Розчавити мою слугу - біда буде.
Він подивився під ноги, а там і землі незнатного. Всі ящірки-то збилися в одне місце, - як пів візерунчастий під ногами став. Дивиться Степан - батюшки, але ж це руда мідна. Всяких сортів і добре відшліфована. І слюдка тут же, і обманка, і блиски всякі, котрі на малахіт походять.
- Ну, тепер визнав мене, Степанушко? - запитує Малахітніца, а сама регоче-заливається. Потім, трохи згодом, і каже:
- Ти не лякати. Худого тобі не зроблю. Хлопцеві забедно стало, що дівка над ним глузує та ще слова такі говорить. Сильно він розгнівався, закричав навіть:
- Кого мені боятися, коли я в горі рубля!
- От і добре, - відповідає Малахітніца.- Мені якраз такого і все, що нікого не боїться. Завтра, як в гору спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому і скажи, да, дивись, не забудь слів-то:
"Господиня, мовляв. Мідної гори замовляла тобі, задушливому козлу, щоб ти з Красногорського рудника забирався. Якщо ще будеш цю мою залізну шапку ламати, так я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, що ніяк її НЕ добути".
Сказала це і примружилася.
- Чи зрозумів, Степанушко? В горі, кажеш, робішь, нікого не боїшся? Ось і скажи прикажчика, як я веліла, а тепер іди та того, який з тобою, нічого, дивись, не говори. Ізробленний він людина, що його турбувати та в цю справу вплутувати. І так он лазоревка сказала, щоб вона йому маленької допомоги.
І знову поплескала в долоні, і все ящірки розбіглися. Сама теж на ноги схопилася, прихопила рукою за камінь, підскочила і теж, як ящірка, побігла по каменю-то. Замість рук-ніг - лапи у її зелені стали, хвіст висунувся, по хребтину до половини чорна смужка, а голова людська. Забігла на вершину, озирнулася і каже:
- Не забудь, Степанушко, як я говорила. Веліла.
- Тьху ти, погань яка! Щоб я на ящера одружився. А вона бачить, як він плюється, і регоче.
- Гаразд, - кричить, - потім поговоримо. Може, і надумаєш?
І зараз же за гірку, тільки хвіст зелений майнув.
Хлопець залишився один. На руднику тихо. Чути тільки, як за грудкою руди інший-то хропе. Розбудив його. Сходили на свої покоси, подивилися траву, до вечора додому повернулися, а у Степана одне на умі: як йому бути? Сказати прикажчика такі слова - справа не мала, а він ще, -і вірно, -душной був-гниль якась в нутрі у нього, кажуть, була. Не сказати-теж боязно. Адже вона Господиня. Яку хошь руду може в обманку перекинути. Виконуй тоді уроки-то. А гірше того, соромно перед дівкою хвальком себе надати.
Думав-думав, наважилася:
- Була не була, зроблю, як вона веліла. Другого дня вранці, як у спускового барабана народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Все, звичайно, шапки зняли, мовчать, а Степан підходить і каже:
- Бачив я вечір Господиню Мідної гори, і замовляючи-ла вона тобі сказати. Велить вона тобі, задушливому козлу, з Красногірки забиратися. Якщо ти їй цю залізну шапку спорту, так вона всю мідь на Гумешках туди спустить, що нікому не добути.
У прикажчика навіть вуса затремтіли.
- Ти що це? П'яний али розуму зважився? Яка Хозяйка! Кому ти такі слова говориш? Так я тебе в горі згною!
- Воля твоя, - каже Степан, - а тільки так мені ведено.
- Відшмагати його, - кричить прикажчик, - так спустити в гору і в забої прикувати! А щоб не здох, давати йому собачої вівсянки і уроки питати без поблажки. Ледь що - дерти нещадно!
Ну, звичайно, відшмагали хлопця і в гору. Наглядач руднішний, - теж собака не остання, - відвів йому забій - гірше нікуди. І мокро тут, і руди доброї немає, давно б кинути треба. Тут і прикували Степана на довгий ланцюг, щоб, значить, працювати можна було. Відомо, яке час було, - фортеця. Всяко галілісь над людиною. Наглядач ще і говорить:
- Прохолода тут маленько. А уроку з тебе буде чистим малахітом стільки-то, - і призначив зовсім безглуздо.
Нема що робити. Як відійшов наглядач, став Степан каелкой помахувати, а хлопець все-таки моторний був. Глядіт- ладно адже. Так малахіт і сиплеться, рівно хто його руками підкидає. І вода кудись пішла з забою. Сухо стало.
"Ось, - думає, - добре-то. Згадала, видно, про мене Господиня".
Тільки подумав, раптом звосіяло. Дивиться, а Господиня тут, перед ним.
- Молодець, - каже, - Степан Петрович. Можна честі приписати. Чи не испужался задушливого козла. Добре йому сказав. Підемо, видно, моє придане дивитися. Я теж від свого слова не відпорними.
- Посидимо, - каже, - тут, поговоримо. Сіли це вони на табуреті, Малахітніца і питає:
- Бачив моє придане?
- Бачив, - каже Степан.
- Ну, як тепер щодо одруження?
А Степан і не знає, як відповідати. У нього, чуєш-ко, наречена була. Гарна дівчина, сирітка одна. Ну, звичайно, проти Малахітніца де ж їй красою дорівнювати! Проста людина, звичайний. Пом'явся-пом'явся Степан, та й каже: - Придане у тебе царям впору, а я людина робочий, простий.
- Ти., - говорить, - один люб'язний, що не Віхляєв. Прямо говори, береш мене заміж али немає? - І сама зовсім прінахмурілась.
Ну, Степан і відповів напрямки:
- Не можу, тому інший обіцяв. Мовив так-то і думає: огневается тепер. А вона начебто зраділа.
- Молодець, -говорить, -Степанушко. За прикажчика тебе похвалила, а за це вдвічі похвалю. Чи не обзарілся ти на мої багатства, не проміняв свою Настуню на кам'яну девку.- А у хлопця, вірно, наречену-то Настею звалі.- Ось, - каже, - тобі подаруночок для твоєї нареченої, - і подає велику малахітово шкатулку. А там, чуєш-ко, всякий жіночий прилад. Сережки, кільця і протча, що навіть не у всякої багатою нареченої буває.
- Як же, - запитує хлопець, - я з Екім місцем наверх піднімуся?
- Про це не журися. Все буде влаштовано, і від прикажчика тебе визволю і жити безбідно будеш зі своєю молодою дружиною, тільки ось тобі мій оповідь - про мене, чур, потім не згадуй. Це третє тобі моє випробування буде. А тепер давай співаєш маленько.
Схлопала знову в долоньки, набігли ящірки - повний стіл встановили. Нагодувала вона його щами хорошими, пирогом рибним, бараниною, кашею і протчим, що з російської обряду годиться. Потім і каже:
- Ну, прощай, Степан Петрович, смотри не згадуй про мені.- А у самій сльози. Вона це руку підставила-ла, а сльози кап-кап і на руці зернятками застигають. Повнісінько горсть.- На-ка ось. візьми на розживемось, Великі гроші за ці камінчики люди дають. Багатий будешь.- І подає йому.
Камінці холодні, а рука, чуєш-ко, гаряча, як є жива і трясеться маленько.
Степан прийняв камінчики, вклонився низько і питає:
- Куди мені йти? -А сам теж невеселий став. Вона вказала перстом, перед ним і відкрився хід, як штольня, і світло в ній, як днем. Пішов Степан по цій штольні, - знову всяких земельних багатств надивився і прийшов якраз до свого забою. Прийшов, штольня і закрилася, і все стало по-старому. Ящерка прибігла, ланцюг йому на ногу приладнала, а скринька з подарунками раптом маленька стала, Степан і сховав її за пазуху. Незабаром наглядач руднішний підійшов. Посміятися ладнав, а бачить - у Степана поверх уроку наворочено, і малахіт відбір, сорт сортом. "Що, думає, -за штука? Звідки це?" Поліз в забій, оглянув всі, та й каже:
- У ЕКОМ-то забої всяк як хошь наломает.-І повів Степана в інший забій, а в цей свого племінника поставив.
На другий день став Степан працювати, а малахіт так і відлітає, та ще корольок з витком потрапляти стали, а у того - у племінника-то, - скажи на милість, нічого доброго немає, все обальчік та обманка йде. Наглядач і кошторис справу. Побіг до прикажчика. Так і так.
- Не інакше, - каже, - Степан душу нечистій силі продав.
Прикажчик на це і говорить:
- Це його справа, кому він душу продав, а нам свою вигоду поиметь треба. Пообіцяй йому, що на волю випустимо, хай тільки малахітову брилу під сто пуд знайде.
Велів все-таки прикажчик розкувати Степана і наказ такий дав - на Красногірці роботи припинити.
- Хто, - каже, - його знає? Може, цей дурень від розуму тоді говорив. Та й руда там з міддю пішла, тільки чавуну псування.
Наглядач оголосив Степану, що від його потрібно, а той відповів:
- Хто від волі відмовиться? Буду намагатися, а знайду - це вже як щастя моє підійде. Невдовзі знайшов їм Степан брилу таку. Виволокли її наверх. Пишаються - ось, мовляв, ми які, а Степану волі не дали. Про брилі написали панові, той і приїхав з самого, чуєш-ко, Сам-Петербурхе. Дізнався, як справа була, і кличе до себе Степана.
- Ось що, - каже, - даю тобі своє дворянське слово відпустити тебе на волю, якщо ти мені знайдеш такі малахітові камені, щоб, значить, з їх вирубати стовпи не менш п'яти сажнів долиною.
Степан відповідає:
- Мене вже раз обплели. Вчений я в цю пору. Спершу вільну пиши, потім намагатися буду, а що вийдет- побачимо.
Пан, звичайно, закричав, ногами затупотів, а Степан одне своє:
- Мало не забув - нареченій моєї теж вільну пропиши, а то що це за порядок-сам буду вільний, а дружина в фортеці.
Пан бачить-хлопець не м'який. Написав йому актову папір.
- На, -говорить, -тільки намагайся дивись. А Степан все своє:
- Це вже як щастя пошукає.
Знайшов, звичайно, Степан. Що йому, коли він все нутро гори дізнався і сама Господиня йому пособляет. Вирубали з цієї малахітіни стовпи, які їм треба, виволокли наверх, і пан їх на приклад в найголовнішу церкву в Сам-Петербурхе відправив. А брила та, яку Степан спершу знайшов, й досі в нашому місту, кажуть. Як рідкість її бережуть.
З того часу Степан на волю вийшов, а в Гумешках після того все багатство рівно пропало. Багато-багато лазоревка йде, а більше обманка. Про Корольков з витком і відсутня стало, і малахіт пішов, вода долити стала. Так з того часу Гумешкі на спад і пішли, а потім їх і зовсім затопило. Говорили, що це Господиня огневалась за стовпи-то, чуєш-ко, що їх в церкву поставили. А їй це зовсім ні до чого.
Степан теж щастя в житті не поимел. Одружився він, сім'ю завів, будинок збудував, все як слід. Жити б рівно так радіти, а він невеселий став і здоров'ям хезнул. Так на очах і танув.
Хворий щось придумав дробовічок завести і на полювання унадився. І все, чуєш-ко, до Красногорському руднику ходить, а видобутку додому не носить. В осінній пішов якось та й по всьому. Ось його немає, ось його немає. Куди подівся? Збили, звичайно, народ, давай шукати. А він, чуєш-ко, на руднику у високого каменю мертвий лежить, рівно посміхається, і ружьішечко у нього тут же в сторонці валяється, що не стріляючи з нього. Які люди перші набігли, казали, що близько небіжчика ящера зелену бачили, та таку велику, яких і зовсім в наших місцях не бувало. Сидить ніби над покійником, голову підняла, а сльози у їй так і каплют. Як люди ближче підбігли - вона на камінь, тільки її й бачили. А як небіжчика додому привезли да обмивати стали - дивляться; у нього одна рука міцно затиснута, і трохи видно з неї зернятка зелененькі. Повнісінько жменю. Тут один знає трапився, подивився збоку на зернятка і каже:
- Та це ж мідний смарагд! Рідкісний камінь, дорогий. Ціле багатство тобі, Наталя, залишилося. Звідки тільки в нього ці камінчики?
Настасья-дружина-то його-пояснює, що ніколи небіжчик ні про які такі камінчики НЕ казав. Скриньку ось дарував їй, коли ще нареченим був. Велику шкатулку, малахітову. Багато в їй добренького, а таких камінчиків немає. Чи не бачила.
Стали ті камінці з мертвої Степанової руки діставати, а вони і розсипалися в пил. Так і не дізналися в ту пору, звідки вони у Степана були. Копалися потім на Красногірці. Ну, руда і руда, бура, з мідним блиском. Потім вже хтось дізнався, що у Степана сльози Господині Мідної гори були. Чи не продав їх, чуєш-ко, нікому, таємно від своїх зберігав, з ними і смерть прийняв. А?
Ось вона, значить, яка Мідної гори Хазяйка!
Худому з нею зустрітися-горі, і доброму-радості мало.