Правову політику слід визначити з позиції загальної теорії права як науково обґрунтовану, послідовну і системну діяльність держави, спрямовану на ефективне правове регулювання суспільних відносин, повне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зміцнення законності і правопорядку, формування правової державності і високого рівня правової культури особистості і суспільства.
Зі змістовної сторони правова політика, у першій характеризується як певний вид діяльності, пов'язаної з активністю окремих суб'єктів. Тому правова політика безпосередньо торкається практичну середу суспільного буття, виступає її динамічним, функціональним елементом.
Головними підсумками реалізації даної концепції стало суттєве оновлення основних галузей національного законодавства (конституційного, адміністративного, цивільного, банківського, податкового, фінансового, митного, кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого законодавства).
Правова політика - це діяльність, пов'язана з правом, з юридичною сферою. У цьому контексті правова політика перш за все покликана керувати процесами правового розвитку конкретного суспільства в цілому та її регіонів, зокрема, підвищувати ступінь впорядкованості та організації юридичного буття. Така політика тактично спрямована на вдосконалення самих юридичних засобів і механізмів, а стратегічно на використання правових інструментів для забезпечення найбільш оптимального розвитку відносин в різних середовищах життя суспільства.
Отже, в структурі правової політики можна виявити два відносно самостійних напрямків: політику в сфері права, пов'язану з формуванням концепції юридичного впливу, підготовкою кваліфікованих юридичних кадрів і правотворчеством, і політику за допомогою права, яка виражається в правовому регулюванні і правозастосовчій практиці.
Тісний зв'язок цілеспрямованої перетворюючої управлінської діяльності з правовою формою, з юридичною сферою життя суспільства є критерієм, що дозволяє розмежувати правову політику і її інші різновиди: економічну, житлову, митну, військову, міжнародну і т. Д.
У зв'язку з цим питання про співвідношення правової політики з перерахованими формами політики, на наш погляд вирішити можна наступним образом.Во-перше. якщо мова йде про правову політику як про політику в області права, як про діяльність по перетворенню механізму правового регулювання, то її треба розглядати як особливий різновид державної політики, самостійний напрям (поряд з економічною, національної, культурної та ін.). Адже всі перераховані вище різновиду політики якраз і відрізняються один від одного самостійними об'єктами, наявністю власної сферою впливу. Отже, по відношенню до даної складової правової політики можна говорити про наявність у неї власної (юридичної) природи, необхідної суверенності, самостійності.
Як і будь-яка політика, політика правова немислима без конкретних результатів діяльності, а так само про шляхи, терміни, етапи їх досягнення, тобто без певної програми. Там, де немає концепції, там немає і не може бути ніякої політики, а є лише видимість свідомого регулювання, а по суті анархія.
Правова політика-практика певних суб'єктів. Основним суб'єктом правової політики є держава в особі його вищих, центральних і місцевих органів влади. Саме держава виконує основний обсяг творчої і правозастосовчої діяльності, і тому правова політика, як справедливо зазначає Н.І. Матузов, є «особлива форма вираження державної політики, засіб юридичного легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур» [2].
До суб'єктів правової політики слід віднести такі органи місцевого самоврядування, які прагнуть реалізувати свої власні цілі і завдання також на основі послідовного використання правових засобів.
Правова політика дуже різноманітна за своєю природою.
Залежно від сфери здійснення вона може бути конституційної, кримінальної, фінансової, податкової, митної, банківської та т.п .; в залежності від вмісту - законодавчої, виконавчої, судової, військової і т.д .; в залежності від цілей поточної і перспективної; в залежності від функцій - Праворегулятівная і правоохоронної, правозахисної та ін.
5) правообучающая. Зупинятися на кожному з них немає необхідності, кожен хто ознайомлений з вмістом двох прийнятих концепцій правової політики може переконатися в цьому.
Вищенаведене свідчить про те, що для сучасного казахстанського держави принципової, ключовою проблемою є проблема оптимізації правової політики, підвищення ступеня ефективності діяльності використання юридичних конструкцій. У зв'язку з цим під проблемою ефективності правової політики слід розуміти її результативність, практичне досягнення поставлених законодавцям цілей, матеріалізації їх у конкретні результати. Ступінь досягнення намічених результатів, реалізовані цілі є основним показником, критерієм ефективності дії права.
Слід зазначити, що при розробці правової політики, її цілі не можна забувати і про якісну сторону цілепокладання, про необхідність наукового підходу до встановлення юридичних орієнтирів.
Основна проблема тут бачиться в тому, що цілі правової політики неприпустимо встановлювати без урахування реальних потреб та інтересів учасників суспільних відносин. В іншому випадку вони будуть відірвані від життя, свідомо не відповідати об'єктивним прагненням суб'єктів, а тому будучи заздалегідь нереальними, і крім того стануть перешкоджати продуктивній роботі механізму правового регулювання [4].
Адже необхідно врахувати те, що концепція правової політики, оскільки носить довгостроковий характер, вона повинна носити за своїм змістом комплексний характер, що охоплює основні напрямки правового регулювання суспільних відносин, такі як індустріально-інноваційні, міжнаціональні, підприємницькі, податкові та ін.
Тим часом досвід розвитку багатьох країн показує, що держава і суспільство не можуть успішно розвиватися без чіткої стратегічної концепції. Відсутність зрозумілих цілей в політиці, криза її ідеологічної складової - небезпечна і деструктивна тенденція, фактор, що гальмує прогресивний розвиток суспільства.
Здійснення науково обґрунтованої правової політики в суспільстві дає можливість для використання інший не менш важливою юридичною інструментарій, яким є правовий режим.
На закінчення слід зазначити, що все викладене по даній темі свідчить про актуальність поставлених ряд проблем, що мають важливе значення не тільки для науки загальної теорії права, а й для практичної юриспруденції.