У прекрасному і лютому світі
У Толубеевском депо кращим паровозним машиністом вважався Олександр Васильович Мальцев.
Йому було років тридцять, але він вже мав кваліфікацію машиніста першого класу і давно водив швидкі поїзди. Коли в наше депо прибув перший потужний пасажирський паровоз серії «ІС», то на цю машину призначили працювати Мальцева, що було цілком розумно і правильно. Помічником у Мальцева працював літня людина з деповських слюсарів по імені Федір Петрович Драбанов, але він незабаром витримав іспит на машиніста і пішов працювати на іншу машину, а я був, замість Драбанова, визначено працювати в бригаду Мальцева помічником; до того я теж працював помічником механіка, але тільки на старій, малопотужної машині.
Я був задоволений своїм призначенням. Машина «ІС», єдина тоді на нашому тяговому ділянці, одним своїм виглядом викликала у мене почуття наснаги; я міг подовгу дивитися на неї, і особлива розчулена радість пробуджувалася в мені - настільки ж прекрасна, як в дитинстві при першому читанні віршів Пушкіна. Крім того, я хотів попрацювати в бригаді першокласного механіка, щоб навчитися у нього мистецтву водіння важких швидкісних поїздів.
Олександр Васильович прийняв моє призначення в його бригаду спокійно і байдуже; йому було, мабуть, все одно, хто у нього буде складатися в помічниках.
Перед поїздкою я, як зазвичай, перевірив всі вузли машини, випробував всі її обслуговують і допоміжні механізми і заспокоївся, вважаючи машину готової до поїздки. Олександр Васильович бачив мою роботу, він стежив за нею, але після мене власними руками знову перевірив стан машини, точно він не довіряв мені.
Так повторювалося і згодом, і я вже звик до того, що Олександр Васильович постійно втручався в мої обов'язки, хоча і засмучувався мовчазно. Але звичайно, як тільки ми були в ходу, я забував про своє засмучення. Відволікаючись увагою від приладів, що стежать за станом біжить паровоза, від спостереження за роботою лівої машини і шляхи попереду, я поглядав на Мальцева. Він вів склад з відважною упевненістю великого майстра, з зосередженістю натхненного артиста, що увібрав весь зовнішній світ в своє внутрішнє переживання і тому володарює над ним. Очі Олександра Васильовича дивилися вперед абстрактно, як порожні, але я знав, що він бачив ними всю дорогу попереду і всю природу, що несеться нам назустріч, - навіть горобець, зметений з баластного укосу вітром встромляє в простір машини, навіть цей горобець залучав погляд Мальцева, і він повертав на мить голову слідом за горобцем: що з ним станеться після нас, куди він полетів.
З нашої вини ми ніколи не спізнювалися; навпаки, часто нас затримували на проміжних станціях, які ми повинні пройти з ходу, тому що ми йшли з наганянням часу і нас за допомогою затримок назад вводили в графік.
Зазвичай ми працювали мовчки; лише зрідка Олександр Васильович, не обертаючись в мою сторону, стукав ключем по котлу, бажаючи, щоб я звернув свою увагу на який-небудь непорядок в режимі роботи машини, або готуючи мене до різкої зміни цього режиму, щоб я був пильний. Я завжди розумів безмовні вказівки свого старшого товариша і працював з повним запалом, проте механік і раніше ставився до мене, так само і до мастильником-кочегару, відчужено і постійно перевіряв на стоянках прес-маслянки, затяжку болтів в дишлових вузлах, випробував букси на провідних осях і інше. Якщо я тільки що оглянув і змастив якусь робочу труться, то Мальцев слідом за мною знову її оглядав і змащував, точно не рахуючи мою роботу дійсної.
- Я, Олександр Васильович, цей крейцкопф вже перевірив, - сказав я йому одного разу, коли він став перевіряти цю деталь після мене.
- А я сам хочу, - посміхнувшись, відповів Мальцев, і в усмішці його був сум, що вразила мене.
Пізніше я зрозумів значення його смутку і причину його постійного байдужості до нас. Він відчував свою перевагу перед нами, тому що розумів машину точніше, ніж ми, і він не вірив, що я чи хтось інший може навчитися таємниці його таланту, таємниці бачити одночасно і попутного горобця, і сигнал попереду, відчуваючи в той же момент шлях, вага складу і зусилля машини. Мальцев розумів, звичайно, що в старанності, в старанності ми навіть можемо його подолати, але не уявляв, щоб ми більше його любили паровоз і краще його водили поїзди, - краще, він думав, було не можна. І Мальцеву тому було сумно з нами; він нудьгував від свого таланту, як від самотності, не знаючи, як нам висловити його, щоб ми зрозуміли.
І ми, правда, не могли зрозуміти його вміння. Я попросив одного разу дозволити повісті мені складу самостійно; Олександр Васильович дозволив мені проїхати кілометрів сорок і сів на місце помічника. Я повів склад, і через двадцять кілометрів уже мав чотири хвилини запізнення, а виходи з затяжних підйомів переборював зі швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Після мене машину повів Мальцев; він брав підйоми зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів, і на кривих у нього не закидало машину, як у мене, і він незабаром нагнав упущене мною час.
Ми взяли складу в вісімдесят пасажирських осей, що спізнився до нас в дорозі на чотири години. Диспетчер вийшов до паровоза і спеціально попросив Олександра Васильовича скоротити, наскільки можливо, запізнення поїзда, звести це запізнення хоча б до третьої години, інакше йому важко буде видати порожняк на сусідню дорогу. Мальцев пообіцяв йому нагнати час, і ми рушили вперед.
Було вісім годин після полудня, але літній день ще тривав, і сонце сяяло з урочистої ранкової силою. Олександр Васильович зажадав від мене тримати весь час тиск пара в казані лише на пів-атмосфери нижче граничного.
Через півгодини ми вийшли в степ, на спокійний м'який профіль. Мальцев довів швидкість ходу до дев'яноста кілометрів і нижче не здавав, навпаки - на горизонталях і малих ухилах доводив швидкість до ста кілометрів. На підйомах я форсував топку до граничної можливості і змушував кочегара вручну завантажувати Шурує, в допомогу стоккерной машині, бо пар у мене сідав.
Кінець ознайомчого фрагмента.
Текст надано ТОВ «ЛітРес».
Прочитайте цю книгу цілком, купивши повну легальну версію на ЛітРес.