У книгу Марини Львової «Букет пролісків» увійшло три романи ( «Букет пролісків», «Чоловік з нагоди», «Саня, або Подвійна весілля»), в яких розповідається про долі жінок, що живуть своїми земними радощами і прикрощами, таких різних, але об'єднаних одним бажанням - любити і бути коханою. Саме цього нам всім бракує в цьому божевільному вихорі під назвою «життя». Три жіночі долі. Три роману. У кожної героїні своя життя і свої труднощі, але бажання любові, щастя непереборне, і прекрасно, коли вчасно поруч виявляється сильний, добрий і розуміючий друг.
НАЛАШТУВАННЯ.
Саня або Подвійна весілля
Як боляче і страшно! І ніде сховатися від цього болю! Удари сипалися на мене з усіх боків! За що. Якби я хоч розуміла, за що? Мені здавалося, у вухах у мене ще дзвеніла музика, вириває з магнітофона, коли на мою голову обрушилися удари. Буквально за секунду до цього, що вискочив з-за рогу Борис відштовхнув мене до залізної стінці сараю, схопив в руки магнітофон і кинувся геть, закричавши мені на ходу: «Біжи, Саня! Біжи! »Музика замовкла, і я залишилася одна, тільки зараз помітивши, що нікого зі мною поруч немає. Убогий світло самотнього ліхтаря слабо висвітлював захаращену площадку, у мене під ногами хрустів бита цегла і щебінь. Осколки скла яскравими бризками спалахували в світлі лампи. Куди це нас нелегка занесла? Схоже, якась звалище. Темно, не розібрати. У ста метрах стоять багатоповерхові будинки. Виявляється, я тут танцюю в повній темряві зовсім одна і, мабуть, вже давно. Ну і не треба, мені було і однією непогано. Ось тільки музики не стало. У подиві я зупинилася і озирнулася. Куди ж поділася вся наша весела компанія? А чому кричав Борис?
- Ага, попався, гад! Ну, я тобі зараз покажу!
Позаду пролунав грубий хрипкий голос і на мене накинувся здоровий мужик. Хтось збив мене з ніг і почав бити.
- Ах, ти ще й б'єшся, паразит!
Почувся тупіт ніг, крики, якийсь гуркіт. Раптово спалахнула потужна промінь світла, він засліпив мене, я спробувала прикрити обличчя руками, але хтось міцно тримав мене за руки. Захищаючись від безжального світла, я низько нахилила голову і спробувала ще раз брикнуть тримав мене чоловіка. На секунду мені вдалося вирватися, і хватка ослабла, я кинулася в сторону, але знову була збита з ніг. Промінь світла знову наздогнав мене, хтось швидко наближався, тримаючи в руках ліхтарик.
- Що тут відбувається?
Промінь світла метався по сторонам, висвітлюючи особи підходили людей.
- Зломщиків спіймали. З вами тільки бандюг і ловити. Кажу їм російською мовою: «Заходь ззаду і хапай». А ваш Модестович на повний голос як закричить: «Молоді люди, що ви тут робите?» Вони і кинулися врозтіч. Одного тільки і зловили.
Чоловік штовхнув мене ногою.
- Та ви що, подуріли? Жінку ж б'єте!
З моєї голови зірвали в'язану шапку і ривком підняли на ноги.
- Та яка вона баба? Качан голена.
- Ти легше, Степан. Самосуд ніколи до хорошого не доводив. На ній же місця живого немає.
- Самосуд, самосуд. Я подивлюся, що ти скажеш, коли побачиш, що вони з твоїм гаражем створили. На твоїй машині точно живого місця не залишилося. Піди, полюбуйся!
Чоловік скрипнув зубами, промінь ручного ліхтарика застрибав в сторону. Степан заломив мені руку за спину і поволік слідом за власником ліхтарика. Зібралася навколо нас натовп наспіх одягнених чоловіків, безладно гомонячи, відправилася слідом за нами.
За купами сміття розташовувалися гаражі, мені вдалося їх розглянути в нерівному світлі ручного ліхтаря.
- А чому немає світла? - пролунав чийсь боязкий голос.
- Ці ... дроти порізали, - голос Степана зривався від обурення.
- Це у кого ж рука тільки піднялася?
Поступово обурені голоси стали міцніти, і я стала всерйоз побоюватися, що хвиля праведного народного гніву незабаром накриє мене з головою. Голосніше за всіх лаявся Степан, не забуваючи при цьому боляче штовхати мене в спину. Мовчав тільки власник розбитого гаражного боксу. Хтось зумів поєднати обірвані дроти, спалахнули ліхтарі, встановлені на стоянці, і в їх світлі можна було побачити повну картину руйнування. Степан щось придушено крикнув, здавив мою шию і почав несамовито трясти мене. Якісь руки з силою розтиснули пальці, здавлює моє горло. Я перевела дух і змогла зітхнути.
- Угомонись, Степан, - спокійно промовив все той же похмурий голос.
- Ну, що ви за народ? Ти розкрій свої очі, Максим, подивися, що тут з твоєю машиною створили. Їх тиснути за це треба, тиснути, як клопів. Скільки разів я вам говорив: «Вежу треба поставити, і дід з села виписати». Є у мене один на прикметі. Міцний такий дідок, нічого йому не буде. Посадити його на вишку з кулеметом, і жодна сволота не пройде. А ви мені що на це відповіли? Мовчіть тепер? Звичайно, Степан поганий, Степан не розуміє, а я справу говорив. Розвели тут ... Дерев насадив, кущів. Я за ними аж в розплідник їздив. Краса врятує світ. Філософи липові!
- Може бути міліцію викликати? - невпевнено запропонував чийсь голос.
- Та що з того? Її відпустять через пару годин, а тут збитку на кілька мільйонів.
- Як тільки земля таких носить ...
- Дати б їй, як слід.
Остання фраза вивела з тривалої задумі власника знівеченої машини.
- Спокійно, Степан, що не кип'ятися. Микола Модестович, ви тут?
- Я тут, Максим Миколайович.
- Ви ж, якщо не помиляюся, юрист? Допоможете скласти позовну заяву? Можна подати на неї в суд. Це розумніше, ніж займатися рукоприкладством.
Народ зрадів, радіючи такому простому рішенню питання. Всі бажаючі розбрелися по домівках спати, а мене, в супроводі невгамовного Степана і господаря зруйнованого гаража, повели на квартиру до Миколи Модестовича.
Через кілька хвилин я вже сиділа на кухні, дружина Миколи Модестовича і похмурий потерпілий (хоча треба ще подивитися, хто з нас постраждав більше, йому хоч особа не розбили) безжально промивали мої рани. Я намагалася не кричати і не морщитися. Сам Микола Модестович сидів за кухонним столом і швидко водив ручкою по папері. Так як я навідріз відмовилася повідомити імена тих, хто був зі мною, то обвинувальний документ складали проти мене одного. Микола Модестович вже збирався прочитати всім присутнім попередній варіант свого творіння, коли пролунав різкий дзвінок у двері, і в квартиру буквально увірвався Степан, тримаючи в руках мій замшевий рюкзак. Тільки тепер я згадала, що, коли ми вийшли з хлопцями з лісу, залишила його на камені під ліхтарем, мені було незручно танцювати з рюкзаком за спиною.
- Я ж знав, що що-небудь знайду. Ось він, родименький! А в ньому і її дрібнички лежать, і паспорт.
- Хто дав вам право копатися в моїх речах?
- Ого, гонору у тебе, як у англійської королеви, а на ділі ти - злодійка, нальотчиці.
- Я нічого не взяла.
Всі права захищеності booksonline.com.ua