З прикордонної застави виїхав у відпустку мій приятель.
Як тільки я дізнався, що він приїхав, я зрадів і відразу ж побіг до нього. Ось зараз порасскажет він, думаю, мені чудес. Про свою службу, про випадки на кордоні, про шпигунів і про військових собак.
Справа була вранці, приятель мій ще спав. Я його розбудив, розцілувалися ми, поплескали один одного, потисли, пом'яли.
- Ну, - кажу, - давай розповідай найцікавіше. Що побачив? Що трапилося?
- Є, є що розповісти, - відповідає він. - Тільки давай-ка спочатку поп'ємо чайку.
Я схопив зі столу чайник і побіг в коридор до умивальника.
Чайник був брудний, закопчений. Я весь перемазаний сажею.
- Бери мило та рушник і йди умивайся, - каже приятель, а я ще полежу і покурю.
Ось я намилив собі обличчя, намилив руки. І раптом - стоп! Вода бігти перестала. І мило змити нічим. Що ти будеш робити! Піду-ка на кухню. Зажмурився міцніше, щоб мило в очі не потрапило, і йду навпомацки. Знайшов двері, знайшов кухонну раковину. І раптом хтось як заричить.
Я розплющив очі і прямо обімлів. Варто переді мною величезний пес, вуха стирчать, морда скривилася, і зуби вишкірені. Підняв я руку - він шерсть здибив. Рушив ногою - він ближче підступив. Верхня губа у нього піднялася, і зуби клацнули. Застиг я. Стою і не ворушуся.
- Що ти, - кажу, - підла собака, від мене хочеш? Я не злодій, не бандит. Мені вмитися треба, у мене очі щипає.
Я кажу, а пес ніби заспокоюється. Замовк. «Спробую, - думаю, - може, і вмиюся». Сунув руку до крана. Відвернув. Вода ринула, а пес до мене. Став передніми лапами на раковину, зуби вишкірив і гарчить. Спробуй тут вмийся. Тут би тільки піти по-доброму.
Кинувся я до дверей, а пес вже на порозі морду скалить.
Застогнав я від образи. Мило очі переїдає. Вода поруч ллється, а вмитися не можна. І не вийти ніяк. Ну і положення!
Раптом чую - товариш кричить:
Ей, де ти застряг, що з тобою?
А я і відповідати боюся.
-Так відгукнись! -Кричить. -Ти помер, чи що?
Відкрив він двері, побачив мене, побачив собаку та ка-а-ак зарегочеться. Вхопився за живіт і стогне, і завиває.
-У мене все очі виїло, кажу я сердито.
Він ще схлипнув разок-другий від сміху і закричав:
-Фу! Фу! Це свій. Фу!
Пес відразу встав, підійшов до мене, обнюхав всього і пішов в коридор. І тут вже я закричав:
- Так це, значить, твій пес? А ти, сонна тетеря, знав, що він на кухні, і нічого мені не сказав!
Ух, як я розсердився. Промив абияк очі і ходу додому.
Тільки дня через два ми з ним помирилися. І тоді він розповів мені багато-багато цікавих історій, які трапляються на кордоні.