Божедомка - старовинний московський район, здавна пов'язаний з бідними і убогими: спочатку тут знаходили останній притулок люди «безрідні і безвісні», потім була побудована Маріїнська лікарня для бідних. Парадокс історії: саме це місце стало батьківщиною Ф.М. Достоєвського, щедрий «принижених і ображених». Домова церква в ім'я апостолів Петра і Павла Маріїнської лікарні стала першим парафіяльним храмом письменника. У недавно відродженого храму сьогодні престольне свято.
У давнину тут лежало село Сущево, яке в першій половині XV століття належало князю Юрію Дмитровичу Галицькому, дядькові московського великого князя Василя II Темного. Князь Галицький суперничав з малолітнім племінником за московський великий стіл. У 1433 році він заповідав село Сущево своєму синові - Дмитру Шемяке, що залишив по собі погану славу неправедного судді # 040; з тих пір і увійшло в російську мову вираження «Шемякін суд» # 041 ;. У боротьбі за Московське князювання він засліпив Василя II, від чого той отримав прізвисько Темний, але перемога залишилася за московським князем. Шемяка був розбитий, утік до Новгорода, де був отруєний, а село Сущево перейшло у володіння переміг Василя II. Тут розташувалися дві ремісничі слободи, а глуха окраїнна територія майбутньої Божедомке була частиною величезної гаї, яка потім отримала ім'я Мар'їній.
Ймовірно, вже в другій половині XV століття тут, на річці Самотеке, з'явився один з так званих «убогих будинків» старої Москви, чи не перший в місті. Про московських убогих будинках згадується з 1474 року. У будинку ці звозили тіла безрідних, безвісних людей, бродяг і жебраків, знайдених мертвими на вулицях, які померли насильницькою смертю, від заразних хвороб і без покаяння, самогубців, іноземців, які не упізнаних або не розшуканий родичами. Для православного поховання таких небіжчиків і були влаштовані убогі будинки. Збереглося свідчення старовинного історика, що, за звичаєм, в середньовічній Москві таких небіжчиків спочатку відвозили на впізнання в Китай-місто, до каплиці на крижів. Тих, чиї родичі не знайшлися і хто не був пізнаний, відвозили в убогі будинки.
В убогому будинку зводилося велика, увінчане хрестом дерев'яна будівля, і під ним влаштовувалася глибока яма з льодом, куди складали тіла безвісних небіжчиків. За звичаєм двічі на рік - на Семик # 040; сьомий четвер після Великодня # 041; і на Покров - всіх невпізнаних ховали на місцевому кладовищі, прилеглих до убогого дому. Убогі будинку були приписані до будь-якої місцевої церкви. На Семик і на Покров в убогий будинок приходив священик з благочестивими городянами, служив панахиду за всіма померлими, після чого небіжчиків наділяли в похоронні савани і ховали в одній могилі.
Інша назва убогого будинку - Скудельніца - відбувається або від слова «убогість», або, що найімовірніше, від слова «скидель», тобто «глиняний посуд»: за старих часів скудельніцах називалися місця, багаті глиною і до посівів непридатні. Коли глину всю вибирали, місце віддавали під поховання подорожніх, жебраків, інородців і померлих в епідеміях.
У старій Москві було кілька убогих будинків в різних частинах міста, існувало і особливе кладовищі при Варсонофьевском монастирі на Великій Луб'янці, де теж ховали безрідних і бездомних жебраків. На цьому кладовищі Лжедмитрій I звелів поховати Бориса Годунова, а й сам знайшов притулок в одному з убогих будинків.
Убогий будинок на Самотеке був приписаний до місцевої церкви в ім'я Іоанна Воїна. У XVII столітті на Семик і на Покров до нього вирушав хресний хід з найближчого Високо-Петровського монастиря.
Перший убогий будинок Москви став і останнім. У 1732 році він, вже єдиний в місті, був перенесений далі в Мар'їно гай. За нього все ще відповідав священик Іоаннівська церкви. У 1763 році указом Синоду було велено ховати надійшли туди померлих відразу ж, а не чекаючи традиційних для їх поховання днів. А в 1771 році після епідемії чуми убогий будинок був закритий.
Це сумне заклад, з якого почалася історія місцевості, і залишило в московській топоніміці ім'я Божедомка. З'явилися вулиці Стара Божедомка # 040; нині вул. Дурова # 041 ;, а в XIX столітті - і Нова Божедомка # 040; нині вул. Достоєвського # 041 ;. Тут і була влаштована московська лікарня для бідних, пізніше названа Маріїнської в честь її засновниці - імператриці Марії Федорівни.
Імператриця Марія Федорівна # 040; 1759-1828 # 041;
Все почалося з того, що освічена імператриця Катерина II заснувала в Москві і Петербурзі Виховні будинки для сиріт і «аморальні» # 040; незаконнонароджених # 041; немовлят, при яких були засновані Сохранная і Позичкова каси, де зверталися казенні і приватні капітали благодійників. У 1797 році опікати виховні будинки і взагалі всю систему громадського піклування стала дружина Павла I імператриця Марія Федорівна. Її називали «найпрацелюбнішою жінкою Росії». Вона так розширила ниву російської благодійності, що після її смерті в 1828 році було створено Відомство імператриці Марії Федорівни, яке займалося всіма благодійними та виховними закладами в країні.
Першою з'явилася Санкт-Петербурзька лікарня для бідних на Ливарному проспекті: в 1803 році вдова імператриця порадила свого царственого сина, государю Олександру I, зробити до 100-річного ювілею столиці подарунок - влаштувати безкоштовну міську для бідних з домовою церквою в ім'я святого апостола Павла - по іменин убієнного імператора. До робіт було запрошено італійський архітектор Джакомо Кваренгі, і підстава лікарні розпочалося з закладки домашній церкві.
Багато благодіянь відбувалося в стінах «Маріїнки». У той час в місті було дуже мало народних лікарень. Московська лікарня для бідних, крім надання стаціонарної допомоги, стала і прообразом амбулаторії, поліклініки для щодня приходять хворих «за порадою і ліками». Тут вперше були введені консультації медичних світил з інших лікувальних установ. Містилася лікарня на кошти з власної Його Імператорської Величності Канцелярії і на приватні пожертвування. До самої смерті Марія Федорівна залишалася патронесою Московської лікарні, вела переписку з її почесним опікуном графом А.І. Мухановим, який надавав їй докладні звіти, призначала і заохочувала лікарів, особисто стежила за станом палат і склала статутні правила лікарні. Головне правило свідчило, що «бідність є перше право» на вступ в цю лікарню, де надавали безоплатну допомогу «всякого стану, статі і віку і будь-якої нації бідним і незаможним хворим», причому в будь-який час доби. Дуже скоро лікарня стала зразковою, де практикували випускники медичного факультету Московського університету. Хворі стікалися сюди за допомогою з усією Москви і околиць, днювали і ночували, чекаючи у величезній черзі, що тяглася через сад до приймального покою.
У навала Наполеона лікарня стала госпіталем і для французьких поранених, тому загарбники не спалили її. У цих стінах і багато москвичів ховалися від вогню, що бушував в місті.
Незабаром після Вітчизняної війни 1812 року в Москві з'явилася служба жалісливих вдів, перших сестер милосердя, які надійшли з московського удовиного будинку, ще одного дітища Марії Федорівни. Цікаво, що, за задумом імператриці, Вдови будинок повинен був розташовуватися поруч з Московською лікарнею для бідних, в спеціально збудованому Жилярди розкішному особняку на тій же Новій Божедомке, 2. Разом з лікарнею він повинен був скласти єдиний архітектурний ансамбль, вельми символічний. Але доля розпорядилася інакше: в будинку, призначеному для вдів, розмістили Олександрівське училище для міщан, а Вдови будинок влаштувався на такого ж чудовому будинку на актори площі. У 1818 році імператриця повеліла вибрати 12 вдів для догляду за важкохворими та направити їх до лікарні на Божедомке. А головний лікар лікарні Христофор фон Опель склав спеціальне керівництво для навчання їх, яке стало першим посібником з догляду за хворими російською мовою.
Лікарняна Петропавлівська церква відігравала в житті стражденних величезну роль. Її священики сповідали, втішали, зміцнювали хворих, напутствовали в останню путь, підносили про них молитви, полегшуючи їх душевні і тілесні недуги. Разом з тим церква була будинковим храмом для всього персоналу лікарні - від головного лікаря до доглядальниць і писарів - і їх домочадців, які і жили тут же, в казенних квартирах на території лікарні, в спеціально для цього збудованих флігелях. Крім звичайних треб, пастирі обов'язково служили напутній молебень перед тим, як хтось із персоналу вирушав за службовим завданням або особистої потреби в далеку дорогу. А практика у лікарів Маріїнської лікарні була велика: її фахівці вельми цінувалися.
Тоді ж на пожертвування іменитого купця Лепешкіна збудували нову церкву Успіння праведної Анни для відспівування покійних, так що болящі парафіяни Петропавлівської церкви були позбавлені видовища смерті.
У 1870-х роках при лікарні було засновано Маріїнське благодійне товариство, яке опікувалося про виписаних з лікарні пацієнтів - забезпечувало їх одягом підберу роботу. Турбувалося суспільства і про духовні потреби хворих та їхніх рідних, у чому, звичайно ж, брали участь клірики церкви в ім'я Петра і Павла лікарні.
«Святе спогад, збережене з дитинства, може бути, найкраще виховання і є ...»
«Я походив із сімейства російського народу та благочестивого, - писав пізніше Достоєвський. - З тих пір, як я себе пам'ятаю, я пам'ятаю любов до мене батьків. Ми в сімействі нашому знали Євангеліє майже з першого дитинства ». А книгою, по якій навчався грамоті майбутній письменник, були «Сто чотири історії Старого і Нового Завіту».
І слово Боже, і розповіді з «Історії держави Російської» Карамзіна, які вечорами вголос читав батько, так само, як і вірші Жуковського і Пушкіна, і розповіді хворих # 040; парк для прогулянок хворих був відгороджений гратами, і гуляти разом з пацієнтами дітям заборонялося, але хлопчик, знайшовши хвилинку, любив заводити з ними знайомства # 041 ;, враження від бідності і немочей людських - все це разом і послужило тією основою, з якої розвинувся літературний геній Достоєвського.
До 16 років Федір Достоєвський навчався вдома. Закон Божий йому і його старшому братові Михайлу приходив викладати диякон, що служив законовчителем в розташовувався поблизу Катерининському інституті. Можливо, що це був диякон з лікарняної Петропавлівської церкви.
І священики храму бували в гостях у сім'ї Маріїнського лікаря. Настоятелем тоді був о. Іоанн Баршев, завжди відвідував квартиру Достоєвських на Святій тижня.
Отець Іван служив напутні молебні кожен раз, коли хто-небудь з родини Достоєвського їхав з Москви. Служив він молебень і в той тяжкий день 1837 року, коли брати Федір і Михайло покидали Москву проти свого бажання. Того трагічного рік обірвав їх мирне життя на Божедомке: померла мати, і батько за допомогою головлікаря Маріїнської лікарні А.А. Ріхтера відправив двох старших синів на казенний рахунок в петербурзьке Училище цивільних інженерів, що розмістилося в тому самому Михайлівському замку, де був убитий Павло I, в пам'ять про якого і був освячений в ім'я апостолів Петра і Павла храм Маріїнської лікарні в Москві. Один із сучасних істориків-москвоведов зазначив одного разу, що петербурзька тема в творчості Достоєвського бере початок від Петропавлівської церкви московській лікарні на Божедомке. Пізніше ніхто з Достоєвських не повернувся на Божедомке. Після каторги Федір Михайлович, дуже любив Москву, хотів було спочатку оселитися в ній, але відправився в Петербург - ближче до брата. Москвичем він залишився на все життя і, приїжджаючи з дружиною до Москви, показував їй свої улюблені московські куточки - місця свого дитинства.
Відомо, що під час вилучення церковних цінностей навесні 1922 священик церкви Петра і Павла та медперсонал лікарні надали протидію вилученню. Церква незабаром закрили: вже в 1924 році був зруйнований її іконостас.
Пов'язаний Петропавлівський храм Маріїнської лікарні і з кривавими сторінками більшовицьких гонінь на Церкву: в числі святих новомучеників Російських - син священика лікарняному церкви Миколи Заозерского - протоієрей Олександр Заозерський # 040; настоятель храму Параскеви П'ятниці в Охотному ряду # 041; і служив в Петропавлівському храмі в 1920-і роки протоієрей Микола Виноградов.
По іншому склалася доля лікарні.
У 1918 році радянський уряд оголосив боротьбу з туберкульозом надзвичайно важливою державною справою. Було вирішено відкрити велику лікарню відповідного профілю як відділення при колишньої Маріїнської лікарні. Однак відповідної будівлі в лікарні не знайшли, і Московський туберкульозний інститут розмістився в будівлі військового госпіталю на Гороховій вулиці, пізніше туберкульозний інститут перевели в сусіднє з Маріїнської лікарнею будівля колишнього Олександрівського училища. А ще через сім років йому передали і будівля на той час уже кілька років закритої «лікарні ім. Достоєвського », де розмістився хірургічний корпус інституту.
На наступний 1928 рік у лікарняному флігелі було відкрито меморіальний музей-квартира Ф.М. Достоєвського. Зовнішність квартири відновили за описом молодшого брата письменника, Андрія, а експозицію склали матеріали, зібрані вдовою письменника. Вулицю Нова Божедомка перейменували на вулицю Достоєвського. Пізніше двір лікарні прикрасив пам'ятник Достоєвському роботи скульптора С.Д. Меркурова, «засланий» сюди, звичайно ж, «з ідеологічних» міркувань після реконструкції Кольорового бульвару в 1936 році, де він стояв до цього. Причому пам'ятник поставили прямо на землю, що виробляло вельми гнітюче враження. Тільки в 1956 році скульптуру поставили на постамент.
Колишній же лікарняний храм був розділений на два поверхи: в нижньому розмістився актовий зал, в верхньому - ординаторська.
Відтворений Петропавлівський храм, світлий і милостивий, поки відновлений в повному обсязі: у нього все ще тимчасовий вівтар з паперовими іконами, але його атмосфера цілюща для душі. І двічі в рік тут служать панахиди по великому письменнику, який почав свій життєвий шлях серед принижених і ображених.