Розповідь «Один день Івана Денисовича» - це розповідь про те, як людина з народу співвідносить себе з насильно нав'язаної ре-реальності і її ідеями. У ньому в згущеному вигляді показаний той ла-Герні побут, який докладно буде описаний в інших, великих творах Солженіцина - в романі «Архіпелаг ГУЛАГ» і «В колі першому». Сам розповідь і був написаний під час роботи над романом «У колі першому», в 1959 році.
Твір являє собою суцільну опозицію ре-жиму. Це клітинка великого організму, страшного і невблаганний-мого організму великої держави, настільки жорстокого до своїх жителям.
В оповіданні існують особливі мірки простору і часу. Табір - це особливий час, яке майже нерухомо. Дні в таборі котяться, а термін - немає. День - це міра вимірювання. Дні як дві краплі води схожі один на одного, все та ж моно-тонності, бездумна механічність. Солженіцин в один день намагається вмістити всю табірне життя, а тому він використовує найдрібніші деталі для того, щоб відтворити цілком картину побутування в таборі. У зв'язку з цим часто говорять про високу степу-ні деталізації в творах Солженіцина, а особливо в ма-лій прозі - оповіданнях. За кожним фактом ховається цілий пласт табірної дійсності. Кожен момент розповіді вос-приймається як кадр кінематографічного фільму, взятого окремо і розглянутого докладно, під збільшувальним стек-лом. «О п'ятій годині ранку, як завжди, пробило підйом - молотком об рейку біля штабного барака». Іван Денисович проспав. Завжди з підйому вставав, а сьогодні не встав. Він відчував, що захворів. Виводять, будують всіх, всі йдуть в їдальню. Номер Івана Денис-віча Шухова - Ш-5ч. В їдальню все прагнуть увійти першими: першим гущі наливають. Після їжі їх знову будують і обшукують.
Велика кількість деталей, як це здається на перший погляд, має обтяжити розповідь. Адже зорового дії в оповіданні майже немає. Але цього, тим не менш, не відбувається. Читач не обтяжується розповіддю, навпаки, його увагу привертає-ся до тексту, він напружено стежить за ходом подій, действи-них і відбуваються в душі когось із героїв. Солженіцину не потрібно вдаватися до якихось спеціальних прийомів, щоб досягти такого ефекту. Вся справа в самому матеріалі зображення-ня. Герої - це не вигадані персонажі, а реальні люди. І люди ці поставлені в такі умови, де їм доводиться ре-шать завдання, від яких самим прямим чином залежить їх життя і доля. Сучасній людині завдання ці здаються незначи-них, а від того ще більш страшне відчуття залишається від рас-оповіді. Як пише В. В. Агеносов, «кожна дрібниця для героя - в буквальному сенсі питання життя і смерті, питання виживання або вмирання. Тому Шухов (а разом з ним і кожен чита-тель) щиро радіє кожній знайденої частці, кожної лиш-ній крихті хліба ».
Є в оповіданні і ще один час - метафізичне, кото-рої присутній і в інших творах письменника. У цьому вре-мени - інші цінності. Тут центр світу переноситься в созна-ня зека.
У зв'язку з цим дуже важлива тема метафізичного осмислений-ня людини в неволі. Молодий Альошка вчить вже немолодого Івана Денисовича. До цього часу баптистів садили всіх, а пра-вославних не всіх. Солженіцин вводить тему релігійного осмис-лення людини. Він навіть вдячний в'язниці за те, що вона повер-нула його в сторону духовного життя. Але Солженіцин не раз заме-чал, що при цій думці в його свідомості виникають мільйони голосів, які говорять: «Тому так говориш, що вижив». Це го-Лосано тих, хто поклав свої життя в ГУЛАГу, хто не дожив до хвилини звільнення, не побачив небо без потворною тюремної сітки. Гіркота втрат прозирає в оповіданні.
Цікаво представлено і простір в оповіданні. Читач не знає про те, де починається і де закінчується простору-ство табору, здається, ніби воно заполонило всю Росію. Всі ті, хто опинився за стіною ГУЛАГу, десь далеко, в недосяжному далекому місті, в селі.
Саме простір табору виявляється ворожим для зе-ков. Вони побоюються відкритих ділянок, прагнуть якомога швидше перетнути їх, сховатися від очей охоронців. В людині прокидаються тваринні інстинкти. Подібний опис полнос-ма суперечить канонам російської класики XIX століття. Герої тієї літератури відчувають себе затишно і легко лише на свободі, вони люблять простір, далечінь, що асоціюються з широтою їх душі і характеру. Герої Солженіцина біжать від простору. Вони чув-обхідних себе куди безпечніше в тісних камерах, в задушливих бару-ках, де вони можуть дозволити собі хоча б вільніше дихати.
Герой Солженіцина багато в чому став предметом злісних обві-нений в середовищі критиків. За їх поданням, цей цілісний на-родний характер повинен бути практично ідеальним. СолЖУ-ніцин ж зображує людину звичайного. Так, Іван Дені-Сович сповідує табірні мудрості, закони: «крихти так гнися. А упрешся - переломи ». Це було негативно зустрінута критикою. Особливе здивування було викликано діями Іва-на Денисовича, коли він, наприклад, відбирає піднос у слабкого вже зека, обманює кухаря. Тут важливо зауважити, що робить це він не для особистої користі, а для всієї своєї бригади.
Є в тексті ще одна фраза, яка викликала хвилю недо-вольствия і крайнього подиву критиків: «Вже сам не знав, хо-тел він волі чи ні». Ця думка була невірно витлумачена як втрата Шуховим твердості, внутрішнього стрижня. Однак ця фраза перегукується з ідеєю про те, що в'язниця пробуджує ду-ховную життя. У Івана Денисовича вже є життєві ценнос-ти. В'язниця або воля одно не змінять їх, він не відмовиться від цього. І немає такого полону, такий в'язниці, яка змогла б по-роботі душу, позбавити її волі, самовираження, життя.
Система цінностей Івана Денисовича особливо видно при срав-неніі його з іншими персонажами, перейнялися табірними за-конамі.
Таким чином, в оповіданні Солженіцин відтворює основні риси тієї епохи, коли народ був приречений на неймовірні муки і позбавлення. Історія цього явища починається не власне з 1937 року, коли починаються так звані порушення норм державної та партійного життя, а набагато раніше, з самого початку існування режиму тоталітаризму в Росії. Таким об-разом, в оповіданні представлений згусток долі мільйонів рада-ських людей, вимушених розплачуватися за чесну і відданий-ву службу роками принижень, страждань, таборів.