Він стояв посеред кімнати, на ньому: костюм, краватка і ідеально вичищені до блиску туфлі. Переступаючи з однієї ноги на іншу, він прокручував в голові свою майбутню промову. «Людина, яка говорить», раніше таких називали «оратора» надалі я буду називати його саме так «Оратор». Прямо перед ним збудовані стільці в три ряди, а на них акуратно розсаджені люди, які готові були віддати свої вуха, у вільний слухання на години дві як мінімум.
І ось прийшов час починати. «Оратор» встав прямо перед глядацькою аудиторією, зробивши глибокий вдих, він затягнув свою довгу, монотонну мова. А тим часом, так звані «слухачі» як після піднімання диригентського смичка, переступили до позіхання в розмірі ¾ рас, два, три, рас, два, три ... не дарма ж кажуть: «Кожен повинен займатися своєю справою». Ось і тут, людина, яка повинна говорити - говорить! Слухачі, які повинні позіхати - позіхають! Ідилія.
Про що ж говорить «Оратор»? Політика, наука, спорт, література .... Можна зробити ще сила-силенна домислів, припущень і здогадок, але все це буде зроблено даремно. Неважливо, не має ніякого значення, про що він говорить, в будь-якому випадку «мильні бульбашки» вилітали з його рота - лопнуть. Так як не мають за собою ніякої ваги і змісту, що вилітали з такого ж порожнього і наскрізним від холоду «Оратора».
Але мене цікавили не його монотонні мови, мене цікавили його думки. Про що думає «Оратор», під час своїх виступів? Куди кожен рас спрямовує свій погляд? Ну звичайно! Її звали Софі Трюзоль, вона сиділа в другому ряду і завжди строго по центру, це було її місце. На колінах акуратно складені одна поверх іншої долоні, губи злегка стиснуті, брови підняті, а її великі карі очі були сфокусовані на «оратора». З боку навіть могло скластися таке враження, що вона єдина з усіх «слухачів» дослухається кожному сказаному ним слову. Але це не так. Софі не слухала його мова, вона прокручувала в голові один і той же сценарій.
А почнеться він з того, що закінчитися виступ, «слухачі-роззяви» розійдуться по своїх справах, а вона попрямувати до нього, до «людині який говорить».
Опинившись поруч з ним, посміхнеться, поправить йому краватку, візьме під руку і вони удвох попрямують в затишне кафе навпроти. Там вони вип'ють по чашечки кави, заведуть легку, невимушену бесіду. Потім вони вийдуть на вулицю, яка вже встигне промокнути і застудитися від дощу, за весь той час, що вони сиділи в кафе, і пробираючись через калюжі підуть додому.
На порозі їх зустрічатиме улюблений кіт Філіп, вплітатися в ноги і грайливо мурчать. Вони дуже тихо пройдуть в кімнату, так як час буде вже пізніше, і їх старша дочка Люсі, і молодший син Люка відправляться до сну.
І ось, коли в думках своїх сценарій недільного вечора підійшов до фіналу, Софі знову повернулася в реальність. Другий ряд, місце строго по центру. Вона подивилася на місце «Оратора», але на подив своєму вона виявила, що його там немає. Поглянувши трохи нижче, вона побачила його лежали на підлозі, без всяких видимих ознак життя. Очі її стали ще більше.
А тим часом, над «Оратором» як над прірвою, кружляла зграя «слухачів роззяв», і тикали його пальцями.
- «Серцевий напад!» Сказав «слухач» з першого ряду.
- «Все скінчено!» Сказав «слухач з другого ряду.
І фінальний акорд, як вирок для «Оратора», стали слова «слухача» з третього ряду:
- «Перестаньте його тикати!»
Софі піднялася і повільно, ніби перебувала під водою, «випливла» на вулицю. Всередині неї утворилася порожнеча, тіло стало прозорим. Вона перевела свій погляд на сусідню вулицю, де мало бути то затишне кафе, в якому вона разом з «Оратором» повинна була попивати чашечку кави, і невимушено, мило розмовляти. Але на сусідній вулиці не було кафе. Софі це абсолютно не здивувало, не здивувало її і те, що на вулиці ясна погода, і ні, не єдиного натяку на дощ. Чи не здивувало навіть те, що і її Софі Трюзоль, теж немає. Вона вигадка «Оратора» існувала тільки в його голові. Бідний «Оратор», вона була для нього найбажанішою мрією, яку він перетворив на свій останній «мильна бульбашка» пуфф ....
