ÁКСІОС [грец. ἄξιος - гідний], урочисте вигук (див. акламацію), промовлене до або після покладання рук на висвячуваного (пор. з проголошенням Амінь в кінці молитов), частина чинопоследований дияконської, пресвітерської, єпископської хіротоній.
В сх. традиції А. виголошується після висвячення. Найдавніша згадка про це зустрічається в сир. пам'ятнику III-V ст. «Заповіт Господа нашого Ісуса Христа» (I 21), де А. тричі вимовляється народом після хіротонії єпископа. Чини хіротоній визант. Євхологій старше XI ст. вигуку А. не мають, підтвердження хіротонії виражається через цілування новопоставленого. У Євхологій, що відображають богослужбову практику К-поля X-XI ст. (Paris. Coislin. Gr. 213, 1027 р.- см. Стратигом Євхологій; Crypt. Gr. Gb. I, XII ст.- см. Віссаріона Євхологій), в чині єпископської хіротонії з'являється А. виголошуване тільки при покладанні омофора на рукоположеного . Такий же порядок вказується і в рус. архієрейському Требнику XIV в. (РНБ. Соф. № 1056), де виголошення по-слав.-. Одягання новохіротонісаний диякона і пресвітера по цих пам'ятників завершується цілуванням і ще не супроводжується жодними вигуками. Однак уже в Євхологій XII-XIII ст. б-ки мон-ря св. Іоанна Богослова на Патмосі (Patm. Gr. 713) зазначено спів А. при цілування новопоставленого диякона. Починаючи з XIV ст. А. вказується в грец. Євхологій і при хіротоніях пресвітера і диякона: в першому випадку А. виголошується під час перенесення заднього кінця ораря з лівого плеча висвячуваного на праве (т. Е. Облачення його в епітрахиль) і під час облачення в фелон (Hieros. Gr. 362 (607 ), XIV ст .; Alex. Patr. gr. τλα' 48 (208), 1407 р .; Ath. Laur. Gr. 31, 1457 р. та ін); у другому - при покладанні на поставленого на диякона ораря і вручення йому рипіди. Опис Симеоном, архієп. Фессалонікійського (бл. 1400), хіротоній диякона, пресвітера, єпископа, щоб була поставлена Патріарха ( «Про храмі Божому» // PG. 155. Col. 361-470; Симеон Солунський. Соч. С. 206-314) відповідає цим Євхологій. Такий же порядок вказується в рус. архієрейських Служебник XVI в. (Напр. ГИМ. Сін. 310, 680), тут слово «А.» зустрічається як в перекладі на церковнослав. мова, так і без перекладу.
На відміну від Євхологій к-польського походження дек. Євхологій олександрійського походження (див. Олександрійське богослужіння) XIV-XV ст. наказують співати А. не тільки при хіротоніях в священні ступені, але і при поставлених нижчих кліриків, причому спів передує проголошенням єпископа: «[або: иподиакон, диякон і т. д.]» - після закінчення хіротесію (Alex. Patr. Gr. ρμθ' 104 (94), XIV ст .; Ath. Dionys. Gr. 489, XV в. і ін.). Вигук «» присутній в чинах хіротесію т. Н. Євхологій Алляція (Vat. Barberini. Gr. 390, 1575 г.). Ж. Гоар. помилково датував цей рукопис XIII в. помістив витяги з неї в свій «Евхологіон» (Paris, 1647). Оскільки в ході рус. богослужбової Справи сер. XVII ст. «Евхологіон» Гоара використовувався в якості одного з основних джерел, вигук «» потрапив в рус. Чиновник архієрейського священнослужіння починаючи з «Чиновника архієрейського служіння» изд. 1677 г. Цей вигук рус. справщики помістили в чини зведення в читця і співака, архі-і протодиякона, протопресвітера, ігумена і архімандрита; у всіх цих чинах вказаний вигук супроводжується співом А. (крім чину поставлення читця або співака).
Греч. рукописні Євхологій XVII в. і прийнятий в грецькомовних Церквах друкований «Великий Євхологій» (Εὐχολόγιον τὸ μέγα) вказують той же порядок співу А. при одяганні рукопокладених єпископа, пресвітера, диякона, що був прийнятий в XV в. Однак в практиці грец. Церков співом А. супроводжуються: при хіротонії диякона - вручення йому доручено, ораря і Служебника або Діаконікона (диаконского Служебника); при хіротонії пресвітера - вручення йому єпитрахилі, пояси, фелони і Служебника; при хіротонії єпископа - одягання останнього в святительські одягу. Письмовий виклад порядку співу А. близьке до зазначеного, можна знайти вже в южнорус. архієрейському Служебник 1665 г. (ГИМ. Сін. № 271), що належав свт. Димитрію Ростовському. У Чиновникові, виданому Московською Патріархією (1982-1983. Т. 1-2), вказаний такий же порядок з тією відмінністю, що новопоставленому диякону вручається НЕ Служебник, а рипіди.
Висвячувати архієрей виголошує: «Аксіос!» - вручаючи висвячувати черговий предмет облачення, потім вигук повторюють тричі священнослужителі у вівтарі, тричі правий хор, тричі лівий хор (якщо є). Наспів А.- простий і урочистий.
Крім рукоположений А. співається при інтронізації Патріархів, при врученні церковних нагород священнослужителям.
Згідно з тлумаченням блж. Симеона Солунського, сенс проголошення А. полягає в наступному: «Аксіос тричі гучно співається і всередині, і поза вівтаря, в знак того, що все вірують в благодать [бути образом Христа], підтверджують разом з гірськими чинами і вельми радіють їй», « виголошується аксіос, так як він [ставленик] став гідним перед Богом, пізнаний ангелами і людьми і повинен вести себе гідно цієї справи [священнослужіння]; і тому це слово: «аксіос» він приймає як би молитву [нехай буде гідний] »,« [архієрей] виголошує аксіос, так як Розіпнутий вчинив його [ставленика] гідним; це урочисто співається по три рази всередині і поза [вівтаря], так як всі згодні з цим, і веселяться, і підтверджують дію благодаті »(« Про храмі Божому »№ 208, 210, 236 // PG. 155. Col. 421, 424, 453; Симеон Солунський. Соч. С. 269-271, 298). У визант. традиції, т. о. виголошення «А.» служить не виразом схвалення при обранні ставленика, а містить в собі підтвердження прийняття ним священного сану і молитву про збереження їм гідності цього сану (пор. молитви про охрещуваного при Хрещенні - Требник. Ч. 1-2. С. 54 , 58-61). Це те гідність, про к-ром йдеться в молитвах рукоположення: напр. в Апостольських Постановах: «Дай йому ... з'явитися гідним» (про читця - VIII 23), «Удостой його» (про диякона - VIII 18); в «Заповіті Господа»: «Так ... гідно стане» (про диякона - I 38); в Серапіона Євхологій: «Створи його ... гідним спадщини апостолів» (про єпископа - I 14); в молитвах визант. Євхологій: «Удостой його» (про диякона), «Хай буде гідно стояти ... жертовника Твого» (про пресвітера).
У Амвросіанські обряді на питання про гідність кандидата в єпископи клір відповідає: «Dignus est, justus est»; франк. Миссал (Missale Francorum) наказує народу виголошувати при обранні єпископа: «Dignus est». У рим. обряді последования рукоположений дияконів і пресвітерів включають в себе діалог архідиякона і єпископа, під час к-якого архідиякон свідчить про гідність ставлеників. Можливо, тут можна знайти кревність рим. і олександрійських літургійних традицій, де вигук «А.» вживався набагато ширше, ніж в к-польських.
У церковній історії відомі випадки вживання вигуку «Анаксіос» (ἀνάξιος - недостойний). При поставленні Дімофіла Патріархом К-поля «весь знаходився при цьому народ замість аксіос закричав анаксіос» (370) (Philostorgius. HЕ. IX 10). Зазначений вигук не раз використовувався при процедурах зняття сану з священнослужителів (див. Виверження з сану), напр. при взяття на священні шати з Патріарха К-польського Ігнатія (Nicetas Paphlagonis. Vita Ignatii). Багаторазові виголошення «Анаксіос» містяться в «Чині виверження з сану», друкувався в уніатських архієрейських служебниках (Понтіфікал, си єсть Служебник святительське. Супрасль, 1716. Л. 40об.- 41об.).
Літ. Одинцов Н. Порядок громадського та приватного богослужіння в Давній Русі до XVI ст. СПб. 1881. С. 158-160; Дмитрієвський А. А. Ставленик. К. 1904; Неселовський А. З. Чини хіротоній і хіротесію: Досвід ист.-археол. дослідні. Кам'янець-Подільськ, 1906; Арранц М. Історичні нотатки про чинопоследованиях Таїнств. Л. тисяча дев'ятсот сімдесят вісім.