Сторінка 1 з 7
Одного разу йому попалося під руку поліно, звичайне поліно для топки вогнища в зимовий час.
- Непогана річ, - сказав сам собі Джузеппе, - можна змайструвати з нього що-небудь на зразок ніжки для столу.
Джузеппе надів окуляри, обмотані мотузкою, - так як окуляри були теж старі, - покрутив у руці поліно і почав його тесати сокирою.
Але тільки він почав тесати, чийсь незвичайно тоненький голосок пропищав:
- Ой-ой, тихіше, будь ласка!
Джузеппе зрушив окуляри на кінчик носа, став оглядати майстерню, нікого.
Він заглянув під верстак, - нікого.
Він подивився в кошику зі стружками, - нікого.
Він висунув голову за двері, - нікого на вулиці.
"Невже мені привиділось? - подумав Джузеппе. - Хто б це міг пищати."
Він знову взяв сокиру і знову, - тільки вдарив по поліну.
- Ой, боляче ж, кажу! - завив тоненький голосок.
На цей раз Джузеппе злякався не на жарт, у нього навіть спітніли окуляри. Він оглянув усі кутки в кімнаті, заліз навіть в осередок і, згорнувши голову, довго дивився в трубу.
"Може бути, я випив чогось невідповідного і у мене дзвенить у вухах?" - розмірковував про себе Джузеппе.
Ні, сьогодні він нічого невідповідного не пив. Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, стукнув молотком по задній його частині, щоб в міру - не занадто багато і не занадто мало - вилізло лезо, поклав поліно на верстак і тільки повів стружку.
- Ой, ой, ой, ой, слухайте, чого ви щипає? - відчайдушно запищав тоненький голосок.
Джузеппе впустив рубанок, позадкував, позадкував і сіл прямо на підлогу: він здогадався, що тоненький голосок йшов зсередини поліна.
ДЖУЗЕППЕ ДАРУЄ мовця поліно СВОЄМУ ДРУГУ КАРЛО
Колись Карло в крислатому капелюсі ходив з прекрасною шарманкою по містах і співом і музикою здобував собі на хліб.
Зараз Карло був уже старий і хворий, і шарманка його давно зламалася.
- Здрастуй, Джузеппе, - сказав він, зайшовши в майстерню. - Що ти сидиш на підлозі?
- А я, бач, втратив маленький гвинтик. Та ну його! - відповів Джузеппе і покосився на поліно. - Ну, а ти як живеш, старина?
- Погано, - відповів Карло. - Все думаю - чим би мені заробити на хліб. Хоч би ти мені допоміг, порадив би, чи що.
- Чого простіше, - сказав весело Джузеппе і подумав про себе: "оброблений-ка я зараз від цього проклятого поліна". - Чого простіше: бачиш лежить на верстаті чудове поліно, візьми ти це поліно, Карло, і віднеси додому.
- Е-хе-хе, - сумно відповів Карло, - що ж далі-то? Принесу я додому поліно, а у мене навіть і вогнища в комірчині немає.
- Я тобі діло кажу, Карло. Візьми ножик, виріж з цього поліна ляльку, навчи її говорити всякі смішні слова, співати і танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба і на стаканчик вина.
В цей час на верстаті, де лежало поліно, пискнув веселий голосок:
- Браво, прекрасно придумано, Сизий Ніс!
Джузеппе знову затремтів від страху, а Карло тільки здивовано озирався, - звідки голос?
- Ну, спасибі, Джузеппе, що порадив. Давай, мабуть, твоє поліно.
Тоді Джузеппе схопив поліно і скоріше сунув його одного. Але чи то він ніяково засунув, то воно саме підскочило і стукнуло Карло по голові.
- Ах, ось які твої подарунки! - ображено крикнув Карло.
- Прости, друже, це не я тебе вдарив.
- Значить, я сам себе вдарив по голові?
- Ні, друже, - повинно бути, саме поліно тебе стукнуло.
- Брешеш, ти стукнув.
- Я знав, що ти п'яниця, Сизий Ніс, - сказав Карло, - а ти ще й брехун.
- Ах, ти лаятися! - крикнув Джузеппе. - Ну-ка, підійди ближче.
- Сам підійди ближче, я тебе схоплю за ніс.
Обидва старого надулися і почали наскоки один на одного. Карло схопив Джузеппе за сизий ніс. Джузеппе схопив Карло за сиве волосся, що росли біля вух.
Після цього вони почали здорово лупцювати один одного під пахви. Пронизливий голосок на верстаті в цей час пищав і підбиває:
- Вали, вали гарненько!
Нарешті старі втомилися і захекались. Джузеппе сказав:
- Давай помиримося, чи що.
- Ну що ж, давай помиримося.
Люди похилого віку поцілувалися. Карло взяв поліно під пахву і пішов додому.
КАРЛО майструє дерев'яної ляльки І НАЗИВАЄ ЇЇ Буратіно
Карло жив в комірчині під сходами, де у нього нічого не було, крім гарного вогнища - в стіні навпроти дверей.
Але гарний вогнище, і вогонь у вогнищі, і казанок, що кипів на вогні, були не справжні - намальовані на шматку старої шпалери.
Карло увійшов до комірчини, сів на єдиний стілець біля столу і, покрутивши в руках поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.
"Як би мені її назвати? - роздумував Карло. - Назву-ка я її Буратіно. Це ім'я принесе мені щастя. Я знав одну родину - всіх їх звали Буратіно: батько - Буратіно, мати - Буратіно, діти - теж Буратіно. Всі вони жили весело і безтурботно. "
Насамперед він вирізав на поліні волосся, потім - лоб, потім очі.
Раптом очі самі розплющилися і втупилися в нього.
Карло й виду не подав, що злякався, лише лагідно запитав:
- Дерев'яні оченята, чому ви так пильно дивитеся на мене?
Але лялька мовчала, - мабуть, тому, що у неї ще не було рота. Карло вирізав щоки, потім вирізав ніс - звичайний.
Раптом ніс сам почав витягатися, рости, і вийшов такий довгий гострий ніс, що Карло навіть вигукнув:
І хотів вкоротити кінчик носа. Не тут то було!
Ніс крутився, вибирався, так і залишився - довгим-довгим, цікавим, гострим носом.
Карло заходився вирізати рота. Але тільки встиг вирізати губи, - рот відразу відкрився:
І висунувся з нього, насміхаючись, вузенький червоний язик.
Карло, вже не звертаючи уваги на ці витівки, продовжував стругати, вирізати, колупати. Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки.
Але як тільки закінчив вирізати останнього пальця, Буратіно почав рученятами Карло по лисині, щипати і лоскотати.
- Послухай, - сказав Карло суворо, - адже я ще не закінчив тебе майструвати, а ти вже взявся балуватися. Що ж далі буде. А.
І він суворо подивився на Буратіно. І Буратіно круглими очима, як миша, дивився на тата Карло.
Карло зробив йому з лучінок довгі ноги з великими ступнями. На цьому закінчивши роботу, поставив дерев'яного хлопчика на підлогу, щоб навчити ходити.
Буратіно невпевнено захитався на тоненьких ніжках, ступив один крок, потім другий, скок, скок, - прямо до дверей, через поріг і - на вулицю.
Карло, стурбований, пішов за ним:
- Гей, Шельмо повернися.
Куди там! Буратіно побіг по вулиці, як заєць, тільки його дерев'яні підошви - туки-тук, туки-тук - постукували по камінню.
- Тримайте його! - закричав Карло.
Перехожі сміялися, показуючи пальцями на втікача і старого Карло. На перехресті стояв великий товстий поліцейський з закрученими вусами і в трикутному капелюсі.
Угледівши дерев'яного чоловічка, він широко розставив ноги, загородивши ними всю вулицю. Буратіно хотів проскочити у нього між ніг, але поліцейський схопив його за ніс і так тримав, доки не прибіг тато Карло.
- Ну, постривай мені, я з тебе покараю, - відштовхуючись, промовив Карло і хотів сховати Буратіно у кишеню куртки.
Буратіно зовсім не хотілося в такий веселий день привселюдно стирчати догори ногами з кишені куртки, - він спритно вивернувся, впав на бруківку і прикинувся мертвим.
- Ай, ай, - сказав поліцейський, - справа, здається, кепська!
Стали збиратися перехожі. Дивлячись на Буратіно, хитали головами.
- Бідолаха, - говорили одні, - повинно бути, з голоду.
- Карло його до смерті побив, - говорили інші, - цей шарманщик тільки прикидається доброю людиною, він дурний і злий чоловік.
Чуючи все це, вусатий поліцейський схопив бідного Карло за комір і потягнув у поліцейський відділок.
Карло пиліл черевиками і голосно стогнав:
- Ох, ох, на біду собі я зробив дерев'яного хлопчика!
Коли вулиця спорожніла, Буратіно підняв ніс, озирнувся і підтюпцем побіг додому.
Цвіркун ДАЄ БУРАТІНО МУДРИЙ РАДА
Прибігши в комірчину під сходами, Буратіно гепнувся на підлогу біля ніжки стільця.
- Чого б ще таке придумати?
Не потрібно забувати, що Буратіно йшов всього перший день від народження. Думки у нього були маленькі-маленькі, коротенькі-коротенькі, дріб'язкові-дріб'язкові.
В цей час почулося:
- Кррі-кри, кррі-кри, кррі-кри.
Буратіно закрутив головою, оглядаючи комірчину.
- Тут я, - кррі-кри.
Буратіно побачив істоту, трохи схоже на таргана, але з головою, як у коника. Воно сиділо на стіні над вогнищем і тихо потріскувало, кррі-кри, - дивилося опуклими, як зі скла, райдужними очима, ворушила вусиками.
- Гей, ти хто такий?
- Я - Цвіркун, - відповіла істота, - живу в цій кімнаті більше ста років.
- Тут я господар, забирайся звідси.
- Добре, я піду, хоча мені сумно покидати кімнату, де я прожив сто років, - відповів Мудрий Цвіркун, - але, перш ніж я піду, вислухай корисну пораду.
- Оччччень мені потрібні поради старого цвіркуна.
- Ах, Буратіно, друже, - промовив цвіркун, - кинь баловство, слухайся Карло, без діла не тікай з дому і завтра почни ходити в школу. Ось моя порада. Інакше тебе чекатимуть жахливі небезпеки і страшні пригоди. За твоє життя я не дам і здохлої мухи.
- Поччччему? - запитав Буратіно.
- А ось ти побачиш - поччччему, - відповів Мудрий Цвіркун.
- Ах ти, столітня комашка-таракашки! - крикнув Буратіно. - Найбільше на світі я люблю страшні пригоди. Завтра на світанку втечу з дому - лазити по парканах, розоряти пташині гнізда, дражнити хлопчиків, тягати за хвости собак і кішок. Я ще не те придумаю.
- Шкода мені тебе, шкода, Буратіно, проллєш ти гіркі сльози.
- Поччччему? - знову запитав Буратіно.
- Тому, що у тебе дурна дерев'яна голова.
Тоді Буратіно скочив на стілець, зі стільця на стіл, схопив молоток і запустив його в голову Говорящему Цвіркуну.
Старий мудрий цвіркун важко зітхнув, поворушив вусами і поповз за вогнище, - назавжди з цієї кімнати.