Потужним чинником впливу не тільки на економіку та суспільний розвиток європейських країн, але і на світогляд людей цієї епохи стали Великі географічні відкриття. Вони збагатили європейців знаннями про інші цивілізації, про багато-образ звичаїв і традицій народів Америки, Азії, Африки. Розвиток інтересу до проникнення в таємниці природи на основі досвіду, спостереження, експерименту, досягнення в природознавстві, математичних науках, техніці, відкриття нової астрономії від Коперника до Галілея - все це сприяло формуванню нових уявлень про час і простір, змін в усталеній картині світу.
Типологічні риси культури Відродження виявляються в її співвідношенні не тільки з античністю і середніми століттями, а й з наступними культурними епохами. Зробивши своїм девізом обра-щення до першоджерел знання, Відродження в ще небувалих масштабах відновило багато в чому втрачені в середні віки зв'язку з культурними традиціями античності - як християнськими, так і язичницькими, не з однією лише латинської, а й з давньогрецької культурою. Воно відкрило тим самим нові шляхи для свого собст-венного суперництва з античністю. На античному фундаменті будувалися багато областей ренессан-сної культури - від системи гуманітарних знань, образів і норм літератури до архітектури і різних видів образотворчого мистецтва. Античність вперше була осмислена як самостійно-кові культурна епоха, яка залишила багатющу спадщину, ов-Ладен яким сприяло розвитку світської і раціоналістичної спрямованості ренесансної культури.Обретя високу оцінку в історичній перспективі, античність стала, таким чином, найважливішим орієнтиром нової культури Відродження, а творча переробка спадщини древніх - од-ної з її типологічних рис.
Складніше складалося ставлення нової культури до культури середніх віків. Хоча в цілому вона була негативно сприйнята творцями Ренесансу, які вбачали в ній прояв «варварства», вона зробила в той же час безпосередній вплив на культуру Відродження, перш за все в силу наступності загального для них християнського світогляду. Двоїстість позиції по відно-шенням до культурних традицій середньовіччя стала ще однією типологічною особливістю Відродження. А головна відмінність його від попередньої культурної епохи полягала в гуманності-стіческій погляді на людину і навколишній світ, в склади-вання наукових основ гуманітарних знань, в зародженні досвідченого природознавства, в особливості художнього со-тримання і мови нового мистецтва, нарешті, в утвердженні прав світської культури на самостійний розвиток. Все це послу-жило основою для подальшої еволюції європейської культури в XVII-XVIII ст. Саме Відродження вперше після патрісті-ки, і до того ж в набагато більших масштабах, здійснило широкий і різноманітний синтез двох культурних світів - язичницького і християнського, який зробив глибокий воздейст-віє на культуру нового часу.
Таким чином. Відродження відкривало собою еру со-вершенно нової людини в історії євро-пейських цивілізації. Це відбивається пре-жде всього в світогляді, переконаннях, у всіх областях діяльності особистості, а також в сфері його почуттів і емоцій. У цю епоху воля і дія йшли вме-сте, старе і нове, об'єднуючись, народжувало геніальні ідеї, образи і твори; досконалість творчості окремої особисто-сті було також значимо як і діяльність шкіл і періодів. Мислителі-гуманісти, люди мистецтва ставили перед собою героїчні завдання і з тріумфом їх вирішували. Ті, хто бачив вирішення всіх проблем в удосконаленні ідей суспільного устрою, йшли на смерть і позбавлення заради загального блага людства і створювали передумови для грандіозної діяльності наступних поколінь. В області філософії і наук (як гу-манітарних, так і математичних) про-ізошел значний стрибок у розвитку, що характеризується гуманістичними ідеями, новим поглядом на людину і його можливості. В області мистецтва його завдання були заповідані майбутньому в полуразрешенном ві-де, так як основні прийоми і принципи нам зрозумілі, а ось як досягається загальне враження від твору - загадка; особливо в художньому зображенні людини, його краси і височини. Саме ця епоха дала людству величезну кількість всебічних, титани-чеських, загадкових особистостей - Петрарку, Шекспіра, Джотто, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, для розуміння творчості і людської особистості яких необхід-ми сторіччя.
Людина епохи Відродження зміг відновити в собі потенції античності - рефлексивність, здатність до усвідомлення себе і світу, розуміння антиномій життя, прагнення до осмисленості існування не тільки ін-індивідуальну, а й цивілізації в цілому. Всі ці изме-нения нерозривно пов'язані з виникненням особистості, активно претендує на вищі форми суб'єктивності, в тому числі на якісне історичне перетворення суспільства. Інтелектуали Відродження прагнуть заповнити середньовічний розрив з античністю і, виходячи з нових культурних завдань, ведуть багатопланові роботи з віднов-новлення багатств стародавньої науки, філософії, мистецтва. У філософії стають доступними знову перекладені Платон і Аристотель, стоїки, епікурейці, Цицерон. Од-ним з головних методологічних принципів робіт цих великих мислителів було вільне осмислення текстів, відмова від «істин в останній інстанції». Філософи Відродження, слідом за своїми античними вчителями, прагнуть до особистого стилю літературної обробки і до вільного трактування текстів, а не до сліпого поклоніння древнім мислителям, письменникам, історикам. Таким чином, че-рез століття ведеться продуктивний творчий діалог.