Землеволодіння і землеробства у біблійних євреїв. В основу матеріального добробуту ізраїльської держави законодавець поклав землеробство. Вибір такої основи для держави скоріше належить самому законодавцю, ніж народу, який в своїй попередній історії мало знав землеробство. Хоча обробкою землі займалися вже перші люди - Адам, Каїн і Ной, але в наступний патріархальний період переважним заняттям є скотарство, що видно, між іншим, з історії Авраама. Є відомості, що Ісак та Яків займалися і землеробством (Бут. 26. 1, 2; 37. 7), але, мабуть, головним заняттям їх було все-таки скотарство, так що по переселення в Єгипет, незважаючи на огиду єгиптян до скотарства, Йосипові брати на питання фараона, яке їх заняття, - відповідали: «пастухи отари раби твої, і ми, і батьки наші» (Бут. 47. 3). Скотарство залишалося головним вільним заняттям ізраїльтян і в Єгипті, що видно з того, що брати випросили у фараона дозвіл оселитися в землі Гошен саме на увазі зручності її для скотарства, і славилися як найкращі скотарі, так що сам фараон обрав з них наглядачів над своїми власними стадами (Бут. 47. 4-6). Скотарством ж по необхідності займався народ і під час 40-річного мандрування по пустелі. Таким чином, думка про заснування держави, головним чином на землеробстві, належить законодавцю. Спонуканням до цього служили як географічні умови країни, так і вищі державні і економічні міркування. Палестина в давнину відрізнялася незвичайним родючістю, і тому цим самим вже закликала своїх мешканців до користування її творами за допомогою обробітку землі. Родюча земля доставляє звичайно зручності і для скотарства; але для скотарства необхідні крім того великі простори землі, тим часом як Палестина, призначена для проживання ізраїльського народу, при його двохмільйонної чисельності, не уявляла таких зручностей для скотарства. Судячи з чисельності народу, земельні наділи не могли бути великі, а тому, щоб отримати достатню для прожитку кількість плодів, необхідно було займатися обробкою землі, землеробством. Але ще більше значення при підставі держави на землеробстві мали вищі державні міркування. Ізраїльський народ до того часу був кочовим племенем, яка не мала ще міцних почав громадянськості, - був у такому становищі, при якому неможлива правильна державна життя. Але ось він здобув вищу покликання, став «царством» Єгови, обраним народом, мала відбутися служити охоронцем і розповсюджувачем істинної релігії і моральності в світі. Тому кочове життя, яка перебувала в нехтуванні у тодішнього цивілізованого світу (Бут. 46. 34), не могла відповідати висоті становища народу: він повинен був почати нову, культурне життя, і тому на місце кочового, необхідно пов'язаного зі скотарством, повинен був обрати землеробський спосіб життя, як має більш задатків для суспільного розвитку. Для державних цілей землеробство являє незрівнянно більше вигод, ніж скотарство: воно розвиває любов до праці, - цього головного важеля суспільного розвитку, - прив'язує людини до населеної землі, і тим з одного боку робить можливим встановлення правильного порядку цивільного життя, а з іншого розвиває любов до країни або патріотизм, що становить душу держави, - одним словом, представляє всі умови для розвитку та фортеці держави.
Ці умови законодавець мабуть і мав на увазі при підставі своєї держави на землеробстві. Але саме землеробство тільки тоді може служити до істинної користь держави, коли воно засноване на справедливості, в силу якої кожному члену держави має бути надано володіння землею і повне користування всіма творами його рук. Стародавні держави не знали такої справедливості: землею володіли звичайно тільки привілейовані касти, а решта населення, не маючи землі, в разі потреби надходило в рабську залежність від перших, обробляли їх землі, і саме отримувало лише мізерні заробітки. Звідси вражаючі крайності багатства і бідності, розкоші й убогості, з якими ми зустрічаємося в давньосхідних державах навіть в періоди їх найбільшого процвітання. «Царство Єгови» не знає такої несправедливості. Засновуючи держава на землеробстві, законодавець разом з тим обставив його такими постановами, завдяки яким воно могло стати джерелом рівного для всіх добробуту. Так як в договорі з Господом брали участь всі члени народу і так як однією з умов договору з боку Єгови було дарування обітованої землі, то природно всі члени держави повинні були одно користуватися землею, - не повинно було бути ні довільних захоплень, ні узаконених переваг одних перед іншими. Грунтуючись на цьому теократичний початку, законодавець розділив землю між усіма ізраїльтянами (за винятком коліна Левія) порівну. За одиницю поділу землі були прийняті тільки великі одиниці народу - коліна, племена і сімейства, але розділ проводився так, що якесь коліно більш численною, то і землі отримувало більше, і навпаки (Числ. 26. 54, 55), так що врешті-решт при приватному розділі випали на долю того чи іншого коліна або покоління наділів могли вийти рівні ділянки для кожного ізраїльтянина (чоловічої статі), як глави приватного господарства. При такому порядку землеволодіння кожен ізраїльтянин був власником відомого певного йому ділянки землі, з якого він міг отримати всю суму творів, що виробляються його вільним працею. А так як земля повинна була служити головним, джерелом добробуту, то на увазі рівномірності розподілу землі між ізраїльтянами необхідно передбачалося рівність станом або економічне рівність. На випадок порушення рівності, як це і природно було очікувати внаслідок неоднаковості працьовитості й ощадливості різних людей, а також і безлічі всяких випадковостей, як-то хвороба і смерть головних працівників сімейства, законодавцем передбачені були особливі заходи до відновлення цієї рівності. З цією метою постановлено був закон невідчужуваності землі, на те саме підставі, що вся земля становить виняткову власність Єгови, а ізраїльтяни лише прості поселенці на ній. «Моя земля, говорить Господь, ви приходьки та осілі в Мене, тому землю не буде продаватися назавжди» (Лев. 25. 23). В силу цього закону ізраїльтянин міг продавати свою ділянку тільки до певного терміну, до ювілейного року, в який продану ділянку знову повертався першому власнику і тим відбудуєш рівність по землеволодіння. При такому стані речей рівність по добробуту взагалі не могло значно порушуватися, і в усякому разі не могло утворитися крайнощів багатства і бідності, землеробської аристократії і безземельного пролетаріату, як це було в інших державах сходу і особливо в Єгипті. До підтримці цього порядку спрямовані були і багато інших постанови і установи в Мойсеєвім державі, як напр. установа суботнього року, яким користування плодами цього року надавалося виключно бідним класам народу, дозвіл біднякам збирати колоски на ниві багатих, закони про прощення боргів в сьомий рік і так далі.
Якщо таким чином держава складалася з рівних землевласників, які мали рівний джерело добробуту, то звичайно не могло утворитися і різних класів народу, різко відрізняються між собою ступенем добробуту і суспільного становища. І в цьому відношенні ізраїльське держава повинна була представляти разючу протилежність іншим древнім державам. У цих останніх, раз утворилося нерівність закріплювалося законом, визнавали нормальним той лад громадського життя, за яким одні класи, що захопили в свої руки всю владу і всю землю, визнавалися як би народженими для влади і для багатства, а інші - народженими для рабства й убогості . Звідси освіту каст, - складових кричуще порушення прав особистості. У царстві Єгови, навпаки, як все брали участь в договорі з бож. Царем при підставі держави, так і всі повинні були користуватися рівними правами в цьому царстві. Тут всі члени держави були одно вільними і повноправними громадянами.
* Олексій Олександрович Зав'ялов,
магістр богослов'я, прокурор
Московської Синодальної контори.
Джерело тексту: Православна богословська енциклопедія. Том 5, СТЛБ. 682. Видання Петроград. Додаток до духовного журналу "Мандрівник" за 1904 р Орфографія сучасна.