Судова помилка: поняття, шляхи виправлення
Помилятися - значить діяти неправильно. Причому не навмисне. "Досвід свідчить, що розбір справи в одній інстанції, незважаючи на всі турботи про належне побудові його, залишає можливість помилки у вироку". Іншими словами, суд, як і будь-який інший орган державної влади, від прийняття помилкового рішення не застрахований. Сказане означає, що учасники процесу, а так само суспільство в цілому має право підозрювати, що винесене судом рішення помилково, оскільки воно може базуватися на неправильних діях суду. У зв'язку з цим сучасне законодавства всіх держав, як правило, передбачає наявність паузи між оголошенням підсумкового судового рішення і наданням йому законної сили. У період такої паузи учасники процесу, суспільство (що представляється, наприклад, прокурором) зобов'язані: проаналізувати результати судової діяльності; в разі незгоди з ними оскаржити судове рішення, іншим законним шляхом висловити своє з ним незгоду.
Відсутність чіткого визначення поняття "судова помилка", зловживання сторонами правом на оскарження, з одного боку, недосконалість механізму виправлення судових помилок - з іншого, веде до колапсу судової діяльності щодо виправлення судових помилок, підміні даного напрямку судової роботи невиправдане втручання вищих судових структур в рішення судів першої інстанції.
Судова помилка переважною більшістю теоретиків і практиків розуміється занадто вузько, зазвичай не більше ніж помилка конкретного судового складі в зборі і оцінці докази, в застосуванні норм матеріального та процесуального права.
З іншого боку, основна маса виявляються вищими судами помилок має явно надуманий характер, оскільки виявлені "неправильності" формальні, а їх ігнорування анітрохи не впливає на кінцевий результат у справі.
Наприклад: протягом тривалого періоду часу в якості суттєвої розцінювалася помилка, якщо слідчі дії проводилися слідчим без прийняття кримінальної справи до свого провадження. В такому випадку відбулися судові постанови у справі скасовувалися, а кримінальну справу поверталося прокурору для проведення додаткового розслідування.
В даний час такого механізму усунення судових помилок, як додаткове розслідування, законодавцем не передбачено. Чи означає сказане, що суд виявляється заручником допущеної слідчим помилки, правосуддя не здійсниться, оскільки слідчий забув вчасно підшити формальний акт, а прокурор, а потім і суд першої інстанції це прогледіли?
Як бачимо, щоб не опинитися в заручниках надуманих формальностей, товариство звернулося до апріорним знанням і з легкістю "реанімувала" інститут додаткового розслідування. Такий підхід до вирішення проблеми настільки сподобався правопріменітелю, що щорічно цим способом виправляється до 50 тис. Помилок, допущених органами попереднього розслідування і прокурорами.
На перший погляд, вихід з проблеми знайдений. Виникають питання: чи єдиний, ліпше? Безумовно, не єдиний і не найкращий! У переважній більшості держав, в тому числі і в країнах СНД і Балтії, яким в якості базових моделей кримінально-процесуального законів дісталися радянські кримінально-процесуальні кодекси, вони вже існують.
Наприклад, в ст. 326 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Молдова прокурор, який бере участь в розгляді кримінальної справи по першій інстанції, має право змінити своєю постановою пред'явлене в ході попереднього розслідування звинувачення на більш тяжке, якщо досліджені в судовому засіданні докази неспростовно свідчать про те, що підсудний вчинив більш тяжкий злочин, ніж те, яке ставилося йому в провину раніше, і довести до відома підсудного, його захисника і, в залежності від обставин, його законного представ теля нове звинувачення.
Ще краще, коли остаточне обвинувачення формулюється стороною обвинувачення вже за підсумками судового розгляду. В принципі, в російському кримінальному процесі все саме так і відбувається, бо суд, постановляючи обвинувальний вирок, дозволяє справа не в обсязі обвинувачення, пред'явленого слідчим, а в обсязі обвинувачення, підтриманого державним обвинувачем у судових дебатах.
Справедливо виникає питання, навіщо ж в такому випадку останній протягом усього судового слідства "стриножила" винесеним кілька місяців тому документом органів попереднього розслідування?
Як бачимо, виникнення багатьох судових помилок зумовлено відсутністю чіткої правоохоронної політики, недосконалістю поточного законодавства, а також низьким професіоналізмом виконавців.
Природа помилок передбачає вибір алгоритму їх виправлення. Наприклад, необгрунтоване засудження або необгрунтоване виправдання передбачає наділення контрольної інстанції правом і можливостям перегляду справи з постановою нового вироку.
Кращі світові стандарти кримінального судочинства властиві демократичним суспільствам. Вони давно погодилися на співпрацю зі злочинцем, пішли по шляху формування неформального змагального кримінального процесу, в результаті чого змогли мінімізувати конфронтацію в кримінальному судочинстві між сторонами і, як наслідок цього, різко здешевити його. В даному випадку обсяг обмеження прав і свобод особистості, залученої до кримінальної відповідальності, в значній мірі зумовлений, перш за все, поведінкою боку захисту.
Перешкоджає співпраці сторін, а отже, і гармонізації процесу обов'язок слідчого: поставити особі в провину той обсяг злочинних дій, який буде не менше встановленого через тривалий період часу в суді! Результат наявності в КПК даної базової конструкції плачевний! Слідчі змушені або завищувати обсяг обвинувачення, або йти від його конкретизації. І після цього сторона звинувачення розраховує, що обвинувачений (підсудний) полегшить їй роботу, піде з нею на співпрацю, визнає провину повністю? Народжений "на порожньому місці" суперечка захаращує весь подальший розгляд.
А чи досяжна справжня змагальність у кримінальному процесі, в якому порушення кримінальної справи і попереднє розслідування виведені з компетенції суду? Особливо якщо врахувати, що право назвати інформацію доказом віддано офіцерам в погонах, ведених в бій зі злочинністю генералами! Там, де війна, там - свої закони. Як свідчить велика судова практика, фальсифікація доказів у кримінальних справах в значній мірі обумовлена перебуванням слідчого в підпорядкуванні у структур, посадою відповідають за розкриття конкретного злочину. "Клеймо якості" на доказову інформацію вправі ставити тільки суд, тому що тільки ця інстанція по-справжньому захищена від свавілля окремої особистості.
А яким чином утримується під вартою осіб, що не має до того ж доступу до сумлінної адвокату, протягом багатьох місяців (а то і років) може змагатися зі слідчим, за яким зосереджена вся міць держави?
Неважко помітити, що КПК по юридико-технічною якістю суттєво поступається Статуту кримінального судочинства 1864 г. - системі куди більш гармонійним і більш адекватною як вимогам часу, так і правосвідомості громадян Російської Імперії.