Зовнішня і внутрішня мова. Мова людей в залежності від різних умов набуває своєрідні особливості. Відповідно до цього виділяють різні види мови. Перш за все, розрізняють зовнішню і внутрішню. Зовнішня мова служить спілкуванню (хоча в окремих випадках людина може міркувати вголос, не спілкуючись ні з ким), тому її основна ознака - доступність сприйняттю через слуховий або зоровий канал інших людей.
Внутрішня мова - це внутрішній беззвучний мовленнєвий процес. Вона недоступна сприйняттю інших людей і, отже, не може бути засобом спілкування. Зазвичай про неї говорять, що це словесна оболонка мислення. Внутрішня мова своєрідна. Вона дуже скорочена, згорнута, майже ніколи не існує у формі повних, розгорнутих пропозицій. Часто цілі фрази скорочуються до одного слова (що підлягає чи присудка). Пояснюється це тим, що предмет власної думки людині цілком ясний і тому не вимагає від нього розгорнутих словесних формулювань. Розгортають подібно зовнішньої мови внутрішню мова тільки в тих випадках, коли відчувають труднощі в процесі мислення.
Усна і письмова мова. Залежно від того, вживається чи для зовнішньої мови звуки або письмові знаки, розрізняють усну (зазвичай звукову розмовну мову) і письмову мову. Усна і письмова мова мають своїми психологічними особливостями.
При усному мовленні людина сприймає слухачів, їх реакцію на його слова. Отримуючи миттєвий зворотний зв'язок, він може коригувати свою подальшу мова. На додаток до власне мовних засобів, людина може використовувати позамовні (жести, міміку, темп мови, паузи і т.п.), які також впливають на ступінь розуміння слухачами його мови.
Монолог і діалог (полілог). Залежно від умов спілкування усне мовлення набуває вигляду або монологічного, або діалогічного мовлення. Мова, в якій беруть участь більше, ніж дві особи носить назву полілогу. У діалозі (полілог) люди говорять по черзі. У повсякденній розмові діалогічна мова не планується. Спрямованість такої бесіди і її результати в значній мірі визначаються висловлюваннями її учасників, їх репліками, зауваженнями, схваленнями або запереченнями. Тому кажуть, що ця мова - підтримуюча, так як мова кожного учасника діалогу весь час підтримується питаннями, відповідями, запереченнями співрозмовників. Якщо такої підтримки немає, то мова або перетворюється в монолог, або зовсім припиняється.
Іноді діалог організовується спеціально, щоб з'ясувати певне питання, тоді вона має цілеспрямований характер (наприклад, відповідь студента на запитання викладача). Діалогічна мова, як правило, пред'являє менше вимог до побудови зв'язного і розгорнутого висловлювання, ніж інші види зовнішньої мови; тут не потрібна попередня підготовка, так як співрозмовники знаходяться в однаковій ситуації, сприймають одні й ті ж факти і явища і тому порівняно легко, іноді «з півслова», розуміють один одного. Їм не потрібно викладати свої думки в розгорнутій мовної формі. Важлива вимога до співрозмовників при діалогічного мовлення - вміти вислуховувати співрозмовника до кінця, розуміти його заперечення і відповідати саме на них, а не на власні думки. Для діалогічного мовлення характерно активне використання позамовних засобів. Вона ведеться при емоційно-експресивному контакті говорять.
Монологічне мовлення передбачає, що говорить одна людина, інші тільки слухають, не беручи участь в розмові. Монологічне мовлення в практиці спілкування людини з вищою освітою займає велике місце і виявляється в найрізноманітніших виступах: доповідь, лекція, виступ на радіо чи телебаченні та ін. Загальна і характерна особливість усіх форм монологічного мовлення - яскраво виражена спрямованість її до слухачів.
Мета такої мови - досягти необхідного впливу на слухачів, передати їм знання, переконати в чому-небудь. У зв'язку з цим монологічне мовлення носить розгорнутий характер, вимагає пов'язаного викладу думок, а, отже, попередньої підготовки і планування. Як правило, монологічне мовлення пов'язана з відомим напругою. Вона вимагає від мовця вміння логічно послідовно викладати свої думки, висловлювати їх в ясній і виразній формі, бути плавною, безперервною.
Особливості письмового мовлення. Письмова мова звернена до відсутнім читачеві, який не бачить і не чує пише, прочитає написане тільки через деякий час. Відсутність безпосереднього контакту між пишуть і читає створює певні труднощі в побудові писемного мовлення.
З іншого боку, у письмовій мові, в порівнянні з усним мовленням, є перевага: написане завжди можна перечитати, тобто довільно повернутися до всіх включених до неї ланкам. Тому в письмовій мові не потрібні, навіть заважають надмірно часті повтори однієї і тієї ж думки, нехай і представленої в різній мовній оболонці. Тим більше, що письмова мова, на відміну від усної, дає можливість ретельно працювати над виразом думки. Звідси випливає, що письмова мова займає чільні позиції в процесі формування загальної мовної культури людини.