- А що, панове? - сказав Тарас, перегукуючись із курінними. - Є ще порох в порохівницях? Чи не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?
- Є ще, батьку, порох у порохівницях. Чи не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!
Озирнулися козаки, а вже збоку, козак Метелиця частує ляхів, гамселить того і іншого; а вже там, з другого боку натискає зі своїми отаман Невеличкий, а біля возів перевертає ворога і б'ється Закрутигуба, а біля дальших возів третій Писаренко розігнав цілу ватагу. А вже там, у іншому місці зчепилися і б'ються вже на самих возах.
- Що, панове? - гукнув отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. - Чи є ще порох в порохівницях? Міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?
- Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!
А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля, але зібрав старий весь дух свій і сказав: "Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Нехай же славиться до кінця століття Російська земля!" І понеслася у вирій Бовдюгова душа розповісти давно відійшов старцям, як уміють битися в землі і, ще краще того, як уміють умирати за святу віру.
Балабан, курінний отаман, скоро після того також гримнув на землю. Три смертельні рани дісталися йому: від списа, від кулі і від важкого палаша. А був один із найхоробріших козаків; багато разів водив під своїм отамануванням морських походів, але найславетнішим був похід до анатолійських берегах. Багато набрали вони тоді цехинів, дорогої турецької габи, киндяків і всякого вбрання, але зазнали біди, повертаючись: потрапили, бідолахи, під турецькі ядра. Як ударили по них із турецького корабля - половина човнів закрутилася і перекинулася, потопивши не одного в воду, але прив'язані до човнів очеретяні кулики від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став проти сонця і через що його не видко було з турецького корабля. Потім цілу ніч черпаками і шапками вибирали вони воду й латали пробиті дірки; з козацьких штанів поробили вітрила і таки втекли від якнайшвидшого турецького корабля. І мало того що прибули безбідно на Січ, а привезли ще златошвейную ризу архімандриту Межигірського монастиря та Покрові, що на Запоріжжі, оклад з чистого срібла. І славили довго потім кобзарі козацьке щастя. Похилив Балабан тепер голову, відчувши передсмертну муку, і тихо сказав: "Здається мені, пани-браття, що помираю доброю смертю: семеро зарубав, дев'ятьох списом проткнув. Потоптали конем чимало, а вже не пригадаю, скільки кулею поклав. Нехай же вічно цвіте Козацька земля. "І відлетіла його душа.
- А що, панове? - гукнув Тарас з рештою куренями. - Чи є ще порох в порохівницях? Чи не іступілісь чи шаблі? Чи не втомилася ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?
- Вистачить ще, батьку, пороху! Годяться ще шаблі; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!
І рвонулися знов козаки так, наче б і втрати в них не було. Уже три курінних отамани лишилися в живих. Червоніли вже скрізь криваві річки; високо гатилися греблі з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а по ньому вже лине низка кречетів. Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на списи Метелицю. Вже голова іншого Писаренко, закрутившись, заплескала очима. Уже підломився і гримнув на землю начетверо порубаний Охрім Гуска. "Ну!" - сказав Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і стрімко рвонув, вискочив із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на місце, де були вбиті в землю кілки й уламки списів. Пішли спотикатися коні й летіти через їхні голови ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже можна дістати з мушкета кулею, гримнули враз із самопалів. Всі збилися і розгубилися ляхи, і підбадьорилися козаки. "Ось і наша перемога!" - почулися з усіх боків голоси запорожців засурмили в сурми й підняли переможну корогву. Скрізь тікали й ховалися ляхи. "Ну, ні, ще не зовсім наша взяла!" - сказав Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав правду.
Відчинилися ворота, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі як один руді аргамаки. Попереду інших понісся витязь всіх бойчее, всіх красивіше. Так і летіли чорне волосся з-під мідної його шапки; вився зав'язаний на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня. Так і оторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов'язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найшвидший і молодший всіх у зграї. Атукнул на нього досвідчений мисливець - і він помчав, пустивши прямою рисою по повітрю свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, підриваючи сніг і десять раз випережівая самого зайця в розпалі свого лету. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари направо і наліво. Не витерпів Тарас і закричав: "Як. Своїх. Своїх, чортів син, своїх б'єш." Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи якісь інші; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібну лебідь на воді груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для божевільних поцілунків.
"Гей, хлопьята! Заманите мені тільки його до лісу, заманите мені тільки його!" - кричав Тарас. Зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, миттю погналися кіньми навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю одному іншому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і в той же кинулися тікати від них, скільки було козацької сили. Як скипить Андрій! Як забунтується по всіх його жилах молода кров! Ударив він гострими шпорами коня, щодуху полетів він за козаками, не оглядаючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловік встигло встигати за ним. А козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і мало не догнав Голокопитенка, як раптом чиясь сильна рука ухопила за повід його коня. Озирнувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом став блідий.