З одного боку, нічого принципово нового Клаппер сенаторам не повідомила: з перших років президентства Путіна Росія з завзятістю намагалася взяти під контроль відбуваються на пострадянському просторі процеси, і деяких результатів в цьому напрямку домоглася. З іншого боку, якщо подібна тенденція, як припускає Клаппер, збережеться, то Москві (з урахуванням рефлексирующей за радянськими часами російської верхівки) доведеться перейти до інших, більш результативним методам впливу на сусідів.
Навіть після створення Митного союзу і Єдиного економічного простору, куди крім Росії увійшли Казахстан і Білорусія, Кремль, по суті, в поодинці продавлює свої ж інтеграційні ініціативи. Нурсултана Назарбаєва та Олександра Лукашенка зрозуміти можна - вони і так з певною часткою ризику підтримали створення наднаціональних структур, і подальше потурання інтересам Москви зведеться фактично до втрати частини суверенітету. На більш тісне зближення в Мінську й Астані, в принципі, піти можуть - але тільки в тому випадку, якщо виникне безпосередня загроза для діючих там режимів.
Україна золота
При всій зовнішній дружелюбність відносин, що встановилися між Росією і Україною епохи Януковича, на лінії Москва-Київ нині йде наполеглива підкилимна боротьба - різні свідоцтва про це раз у раз просочуються в пресу. Україна вибирає між євроінтеграцією і приєднанням до Митного союзу, який з традиційного междусобойчика Москва-Мінськ-Астана має шанси перетворитися на серйозну противагу Євросоюзу - в тому випадку, якщо Кремль все ж дотисне своїх колег на Банковій. Зрештою, якщо брати в розрахунок територію, населення і економічний потенціал, то Україна переважить і Чехію, і Словаччину, і Угорщину, і будь-яку іншу країну колишнього східного блоку, що входить нині в ЄС.
звивини Карімова
Той, хто рухається весь час вперед, здолає будь-пагорб: якщо вірити цій узбецької приказці, то Узбекистан за більш ніж 20-річне правління Ісламу Карімова пройшов не дуже велику відстань і раніше тинявся десь біля підніжжя пагорба, розмірковуючи, з якої дорозі йому піти і кого вибрати в якості «старшого брата» - Росію, США або, може бути, Китай.
Перед зустріччю висловлювалися припущення, що сторони обговорять можливість передачі Узбекистану озброєння, яке американці не мають наміру забирати з собою з Афганістану, а й залишати там не ризикнуть з побоювань, що воно потрапить до рук талібів. Раніше представники Білого дому говорили про те, що планують залишити Карімову на безоплатній основі певну кількість «нелетальної» військової техніки, зокрема, безпілотники. Це ж стосується і союзників США. За словами міністра оборони Великобританії Філіпа Хаммонда, основна частина британських озброєнь відправиться з Афганістану до Європи по узбецькій території, а розплатиться Лондон з Ташкентом «технікою і запчастинами» до неї на суму 700 тисяч доларів. Зрозуміло, що у випадку з США мова йде про куди більшу суму. Причому в ЗМІ вже не раз з'являлися повідомлення, що, кажучи виключно про «нелетальної» характер своїх подарунків Ташкенту, західні партнери лукавлять - йдеться про звичайнісіньку зброю і бронетехніку.
Намітилося з середини минулого року зближення Узбекистану і США, а також вторинний вихід республіки зі складу ОДКБ змушує кремлівських діячів шукати важелі тиску на Ташкент. У самому крайньому випадку Москва могла б просто організувати на узбецькій території другої «Андижан», який, можна не сумніватися, був би пригнічений з тієї ж жорстокістю, що і перший. В цьому випадку Захід був би просто змушений знову відвернутися від Карімова, і тому не залишилося нічого іншого, крім як шукати розуміння у Росії. Це зовсім не означає, що Кремль почне готувати бойовиків і засилати їх у Ферганську долину - щоб розхитати ситуацію в республіці, досить відправити на батьківщину пару-трійку мільйонів узбецьких гастарбайтерів, майже на третину формують місцевий бюджет.
Можна, тільки обережно
Грузія, яка пережила восени минулого року фактичну зміну влади, поки що намагається вести самостійну політику, але, схоже, дистанція між Москвою, яка поки особливо не демонструє бажання підім'яти під себе і цей шматок пострадянської периферії, і Тбілісі поступово скорочується.
При всій фантастичності подібного сценарію повністю виключати його не варто - ставки в грі набагато вище, ніж вартість абхазьких мандаринів і всіх її курортів разом узятих. Тим більше, що, виріши Росія пожертвувати відкололися від Грузії республіками на благо своїх імперських інтересів, розраховувати Сухумі і Цхінвалі доведеться тільки на самих себе - навряд чи допомагати їм поїдуть добровольці з Нікарагуа, Науру та інших країн, де Абхазія з Південною Осетією отримали визнання.
Зараз тільки вирішується питання з поверненням до Росії грузинського вина і «Боржомі» - і сторони в цілому поводяться вкрай обережно, не розпорошуючись на прогнози і обіцянки вічної дружби. Для того щоб зжити взаємну антипатію, яка культивувалася в обох країнах, поки при владі в Грузії був Михайло Саакашвілі, необхідний певний час. Однак, швидше за все, вже після президентських виборів, які пройдуть в Грузії восени цього року і де-юре залишать без роботи нинішнього президента, ситуація може докорінно змінитися. Головне для Іванішвілі, якщо він дійсно вирішив вести Грузію в руслі прокремлівської політики, - підготувати до цього громадську думку. Зрештою, в цій республіці, якщо судити хоча б по відроджується шанування Йосипа Сталіна, теж є чимало людей, які ностальгують за радянськими часами.
Одним з них, очевидно, є колишній глава міністерства держбезпеки Грузії Валерій Хабурдзанія, який заявив про намір створити проросійську партію і запропонував керівництву республіки подумати про вступ до ОДКБ, якщо вже з НАТО процес застопорився.
Коли в кінці минулого року держсекретар США Хіларі Клінтон запідозрила Путіна в «ресоветізаціі» суміжних країн, російський президент назвав подібні вигадки нісенітницею і послався на «загальні мову, менталітет і інфраструктуру» колишніх республік Союзу. З приводу мови посперечатися складно, але ось від «загального» (тобто радянського) менталітету і самої Росії давно пора б позбутися, а інфраструктура - це, очевидно, та сама «іржава труба», яку виявив на Україні Дмитро Кисельов. Головне ж, про що Путін не згадав, оскільки цього і не існує в природі, - це «загальні плани на майбутнє». А без них будь-подобу СРСР буде приречене на безглузде і трагічне існування.