Добрий день. Така справа - не можу нормально спати. Майже щоночі, варто залишитися одній, в тиші і темряві, починаю відчувати в голові напруга - ніби мізки гудуть. Черепну коробку як розпирає зсередини. Інший раз аж до болю. Слідом приходить сильний страх, аж до неможливості закрити очі. Якщо все-таки виходить задрімати - все тіло смикається ривком, як ніби раптово налякали, і я тут же прокидаюся. Часто бувають кошмари, уві сні чую пронизливі гучні звуки, буває дзвін, свист у вухах. Ввижається в темряві рух. Яка потім працездатність - зрозуміло.
Зі світлом або телевізором - легше. Але вони все ж стомлюють, і на ранок стан в цілому не краще. У присутності в кімнаті когось із близьких мені буває спокійніше. А ось якщо в будинку є чужа людина, як би добре я його ні знала, чи сама ночую не вдома - НЕ засну взагалі, хоч що роби.
Мені 22. Ця фігня триває років з п'яти, а може, й раніше, точно не пригадаю. У дитинстві ніколи бабайками не лякали. Фільми жахів не дивлюся, та й дізналася про їхнє існування набагато пізніше, ніж це почалося. Якихось страшних ситуацій, пов'язаних з темрявою, теж не згадується. В цілому в будинку обстановка завжди була спокійна, ніяких скандалів, п'янок, бійок та іншої нервування у нас не буває. Видимих причин взагалі не знаходжу, одним словом.
Була у невролога і психіатра. І там, і там махнули рукою - мовляв, попей заспокійливі і не морочитися, у людей є проблеми серйозніше. Але який сенс намагатися глушити це таблетками? Тим більше, що і не допомагають адже, пробувала. Від заспокійливих, навіть від легких і в маленьких дозах, все дивним чином йде навпаки: легше не стає, зате вранці встаю з великими труднощами, розбита, нервова, загальмована.
Ніхто не стикався? У чому може бути справа.
Думаю треба шукати можливість зробити все те ж саме у незалежних фахівців, часто буває що багато що то не знаходять бо шукають не те.
Може бути. Взагалі, я багато де обстежилася з різних питань. У мене знаходять тільки ознаки того самого стресу - кортизол там зависокий, збої циклу, невеликі травні порушення. Соматично я ніби як здорова людина, у якого просто на щось реагує тіло.
Бабуся живе зі мною. Переїхали з півночі разом, коли мені прийшов час вступати в універ - вона навідріз відмовилася залишати мене одну. 67 років, вийшла на пенсію, не працює. Єдине вікно в світ - соц. мережі, там все її старі знайомі. На новому місці ні з ким спілкуватися не хоче, постійно за комп'ютером.
Вона чудова людина, спокійний, розумний, добрий, але з нею, якщо чесно, буває важко. Може тиснути турботою до такої міри, що дихати важко. Тут зазвичай люблять говорити, мовляв, сама викликаєш таке ставлення, але я дійсно не бачу за собою інфантильності. Серйозно. Все, що мені потрібно, я спокійно роблю сама. До того ж, від бабусі дістається не мені одній - вона з усіма так намагається. І з мамою, і з будь-якою людиною, якого вважає близьким. Ну, можливо, це з дитинства: вона росла в селі, теж без батька, з ранніх років працювала нарівні зі своєю постійно хворіла матір'ю, няньчила молодшого брата, допомагала всім сусідам.
Дідусь в якомусь сенсі замінив мені тата. Саме він мене вчив стояти за себе, розбиратися в людях, обговорював зі мною серйозні книги, грав в інтелектуальні ігри, та й взагалі дав мені дуже багато. Його не стало в мої чотирнадцять, але я до сих пір відчуваю, що втрата ще не отболела. Можу сказати, що це був єдиний в моєму житті людина, з яким я взагалі ніколи не конфліктувала. Взаєморозуміння було з півслова, як то кажуть.
Братів-сестер немає, я одна. Якось випадково почула, що у мами був до мене викидень на пристойному терміні і вона це болісно пережила, але раз обговорювали не зі мною - я не стала і лізти. Хіба мало що там.