Після Другої світової війни формується нове, третє покоління правлюдини. Його принциповою особливістю стає виникнення поняття колективних прав. До сих пір метою роботи численних інститутів прав людини було гарантування прав і свобод окремо взятої людини.
Щодо прав людини є цілий спектр позицій - від тих, які ставлять на перше місце права і свободи індивіда, до тих, які вищий пріоритет віддають суспільного життя і блага колективу. Різні позиції на цій шкалі можна описати як більш-менш индивидуалистские або колективістські. На одному її полюсі можна виявити таких людей, як Нозік, Фрідмен та інші політичні ліберали; на іншому полюсі розташовується албанець Енвера Ходжі або червоногвардійці культурної революції. Будучи опосередкованої поняттям прав людини, комунітаристських трактування послужила однією з причин появи нової групи прав - колективних, таких, як права народів і права меншин. Російське масову свідомість сприйняло ідею прав людини вже на стадії визнання прав групи.
Колективні права найчастіше поділяються на права народів (на розвиток власної культури народу, право на збереження і розвиток традицій, здобуття освіти та можливість спілкування на рідній мові і т.д.) і права меншин. Таким чином, тут мова йде про права політичного, етнічного, релігійного та інших спільнот уже як окремих суб'єктів права. Відбувається не просто розширення кола прав і свобод людини і громадянина, закріплення їх в міжнародно-правових документах, а й поява якісно нових тенденцій.
Ухвалення ідеї колективних прав людини спочатку проходило з певними труднощами. Один з дослідників питання А.Х. Абашидзе пише, що після Другої світової війни проблема меншин знову привернула увагу світової спільноти. Це було пов'язано як зі злочинами геноциду в ході війни, так і з рішеннями деяких країн (Польщі, Угорщини та ін.) Про виселення зі своєї території німецького населення. Незважаючи на те, що проблеми національних меншин набули міжнародного характеру ще в рамках Ліги Націй, при розробці Статуту ООН країни, які не бажали встановлювати спеціальний режим захисту прав меншин на своїх територіях, домоглися того, щоб ця проблема стала частиною загальної проблеми захисту прав людини. В результаті цього в Статуті ООН знайшли відображення лише принципи рівноправності та недискримінації, а проблема національних меншин отримала зовсім інший статус. В ході підготовки Третім комітетом Генеральної Асамблеї ООН остаточного тексту Загальної декларації прав людини (в Парижі, в 1948 році) кілька делегацій (Югославія, Данія, СРСР) побажали включити в Декларацію не тільки статті про принципи рівноправності та недискримінації, а й положення, що стосуються позітівнихмер з метою захисту меншин. Однак ці делегації несподівано зіткнулися з серйозним опором. Відповіддю служило те, що проблеми меншин є складним наслідком структурних відмінностей держав і при спробі їх застосування можливе порушення національної єдності і цілісності цих держав.
Делегації деяких країн вказували також, що всі меншини вже отримали права і захист в цій Декларації: в ст. 18 їм гарантується свобода думки, совісті і релігії, в ст. 19 - свобода переконань і їх вільне вираження, в статті 20 - свобода мирних зборів і асоціацій, в статті 26 - право на освіту, в статті 27 - право вільно брати участь у культурному житті суспільства і т.д.
Таким чином, раптово відкрилося безліч нових аспектів прав людини. З одного боку, це була спроба позбутися від дискримінації (за ознаками національного походження, кольору шкіри, статі, віросповідання та ін.). У США, за деякими даними, ще в 60-і роки число підтримують програм досягало 500, а їх вартість визначалася в десятки мільярдів доларів. Далі, з часом поступово склалося розуміння того, що в багатьох випадках права індивідуума бувають найкраще захищені тоді, коли захищені права відповідного шару населення.
З іншого боку, індивідуальні та колективні права взаємозалежні: здійснення колективних прав не повинно обмежувати права і свободи індивіда, що все-таки завжди було історично пріоритетним. Зараз коммунітарісти багато обговорюють питання про те, приналежність до якого спільноті буде визначальною для даної конкретної людини, якщо їх інтереси прийдуть в зіткнення (наприклад, до професійного, етнічною чи релігійною).