Документ. Недовантаження в ЗЕД: два випадки
Недовантаження в ЗЕД: два випадки
Проблеми жінки з казки Маршака, коли вона в Москві віддала маленьку собачку, а в Ленінграді їй вручили здоровенного пса, з нашої залізницею неактуальна. Але актуальна інша проблема - зважування показує, що вага отриманого менше, ніж вага того ж вантажу, зазначений в документах відправника.
При цьому, згідно зі ст. 4 цього Закону, одним із принципів бухгалтерського обліку є принцип повного висвітлення - фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки господарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на їх підставі.
Таким чином, керуючись цими нормами в бухгалтерському обліку необхідно відображати достовірну інформацію про здійснені господарські операції.
Тобто при виявленні нестачі товарів, в регістрах бухгалтерського обліку необхідно відобразити таку недостачу.
При цьому необхідно пам'ятати, що недостача може бути виявлена безпосередньо під час приймання вантажу (зважуванні і т.п.), але може бути і встановлена внаслідок проведення на підприємстві інвентаризації, дата проведення якої може і не збігатися з датою приймання товарів.
А от щодо відповідальності при здійсненні зовнішньоекономічних операцій, зокрема при проведенні розрахунків в іноземній валюті, необхідно сказати наступне.
Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті регулюється, в тому числі, Законом № 185.
Згідно ст. 2 цього Закону, імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення платежу, в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), які імпортуються, потребують індивідуальної ліцензії НБУ .
При цьому ст. 4 Закону № 185 передбачено, що порушення резидентами термінів, передбачених ст. 2 цього Закону, тягне за собою сплату пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3% від суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на день виникнення заборгованості.
Фабула цих двох норм закону визначає те, що термін постачання продукції при здійсненні попередньої оплати не повинен перевищувати 90 календарних днів від дати здійснення передоплати (авансу), якщо ж термін поставки перевищує 90 днів, то необхідно отримувати індивідуальну ліцензію НБУ на проведення такої операції.
Здійснення імпортної операції без отримання індивідуальної ліцензії НБУ, в результаті якої поставка продукції відбувається в термін, що перевищує 90 днів, призводить до виникнення штрафних санкцій, а саме нарахування пені в розмірі 0,3% від митної вартості недопоставленої продукції за кожний день прострочення, тобто за кожен день ненадходження товару до покупця - резиденту України.
На жаль, дані норми не містять правил, що зв'язують між собою провину одержувача товару з нарахуванням штрафних санкцій.
Тому необхідно констатувати, що це один з випадків у чинному законодавстві, коли відповідальність виникає без вини, тобто навіть у разі відсутності вини з боку підприємства - одержувача товарів, пеня все одно стягується.
При цьому, оскільки Закон № 185 відноситься до спеціального законодавства, то для вирішення поставленого питання необхідно керуватися нормами саме цього закону, який передбачає два випадки, коли пеня не повинна стягуватися.
Таким чином, для того щоб припинити протягом терміну і уникнути нарахування пені підприємству необхідно скористатися одним з двох вищевказаних варіантів, в незалежності від того, яким чином недостача була відображена в регістрах обліку.
При цьому, в разі реалізації першого варіанта можна порекомендувати залучити в якості третьої сторони у справі управління залізниці, як особа, яка здійснювала доставку продукції виходячи зі змісту ст. 924 Цивільного кодексу (ЦК) України якою встановлено, що перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, недостача, псування або пошкодження вантажу сталося внаслідок обставин, яких перевізник не міг уникнути і усунення яких від нього не залежало. Звертаємо вашу увагу, що відсутність акту, передбаченого ст. 18 СМГС, не може бути підставою для відмови в залученні управління залізниці в якості третьої особи у справі, і не є доказом відсутності провини залізниці в недостачі.
Згідно ст. 76 Митного кодексу України, норми "підприємства, які переміщують товари через митний кордон України, в присутності посадової особи митного органу складають акти про невідповідність товарів даним, зазначеним у необхідних для здійснення митного контролю документах, про пошкодження товарів чи їх упаковки або маркування. Зазначені акти подаються відповідним митним органам ".
Як бачимо, дана норма містить вказівку на те, що акт про невідповідність товарів даним, зазначеним у документах, складається підприємством, яке переміщує товари через митний кордон України в присутності посадової особи митного органу. При цьому необхідно звернути увагу на те, що повинно міститися в акті.
В акті повинна міститися інформація "про невідповідність товарів даним, зазначеним у необхідних для здійснення митного контролю документах". Тобто в акті відбивається факт невідповідності фактичного стану товару з тією інформацією, яка міститься в документах, які подаються ( "необхідних") для здійснення митного контролю. Іншими словами, виходячи з фабули даної норми, акт повинен складатися ще до того, як розпочато митний контроль.
У разі переміщення товарів через митний кордон України залізничним транспортом необхідно керуватися нормами, встановленими главою 18 "Митні процедури на залізничному транспорті" ТК України.
Згідно ст. 139 МК України, в зонах митного контролю пунктів пропуску залізничного транспорту на державному кордоні України здійснюється перевірка документів, огляд залізничного складу, а також інші митні процедури, передбачені цим Кодексом.
Розвантажувальні, навантажувальні, перевантажувальні та інші операції, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, проводяться підприємствами залізниці за свій рахунок.
Згідно ст. 140 МК України, порядок і терміни проведення митного контролю на залізничному транспорті визначаються спільними технологічними схемами, які затверджуються начальником залізничних станцій, керівниками митних органів та органів охорони державного кордону України.
Згідно ст. 141 МК України, при надходженні у митний контроль товарів, що перевозяться залізничним транспортом, працівники залізничної станції подають до митного органу:
1) передавальний відомість (багажний список);
2) залізничні накладні;
3) інші документи, передбачені цим Кодексом, міжнародними договорами, укладеними в установленому законом порядку і іншими законами України.
Таким чином, передача товарів, що перевозяться залізничним транспортом, у митний режим є обов'язком залізниці, при цьому відповідні особи залізниці для проведення митного контролю зобов'язані передати митному органу необхідні документи. Для проведення митного контролю залізниця зобов'язана проводити різні операції, в тому числі, розвантаження, навантаження і перевантаження.
Тобто з вищенаведених норм випливає обов'язок залізниці передавати товари під митний контроль та документи для здійснення митного контролю, а оскільки складання акту проводиться до або в процесі здійснення митного контролю, то і підприємством, що здійснює переміщення товару через митний кордон України, є залізниця.
Приватний питання Інкотермс, викликаний відсутністю постійного представництва
Правила Інкотермс-дуже мудрий документ, який при своїй відносній стислості несе значну смислове навантаження і містить в собі опис фактично найбільш поширених видів зовнішньоекономічних договорів на підставі досвіду, накопиченого не за одну сотню років. При цьому в ньому можна знайти умови на будь-який смак, і мито може сплатити продавець і покупець, і застрахувати і довести і т.п. і т.д. І якби все вирішували бізнесмени, то з їх застосуванням не було б ніяких проблем, але, на жаль, в справу вступають правопріменітелі законів, згідно з якими необхідно сплачувати податки і митні збори. І, як правило, ці податки і мита виникають по обидва боки кордону. Але ось, наприклад, що робити, як платити мита в державі експортера - в Україні, якщо, згідно з ЗЕД-договором, це зобов'язання на себе прийняв покупець українських товарів, наприклад, російське підприємство.
Дійсно такі стандартні умови зовнішньоекономічного договору є, називається він ВВР, і якщо обидві сторони уклали такий договір, то виникає питання - чи може він бути реалізований в Україні, тобто чи може російське підприємство сплатити мито українській митниці, якщо у нього немає на території Україна представництва? А звідси наступне питання - чи можна тоді укладати договір українцям з нерезидентами?
Правилами ІНКОТЕРМС (Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати) передбачено наступне:
DELIVERED DUTY PAID (. Named place of destination)
ПОСТАВКА З сплати мита (. Назва місця призначення)
Термін "поставка зі сплатою мита" означає, що продавець здійснює поставку покупцю товару, який пройшов митне очищення для імпорту, без розвантаження, з будь-якого прибулого транспортного засобу в названому місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до цього місця, включаючи (у відповідних випадках) будь-які "мита" (під словом "мито" тут розуміється відповідальність за виконання та ризики виконання дій з проходження митних процедур, а також оплати витрат митної очищення, податків, митних і інших зборів) на імпорт в країні призначення.
Тобто даний вид умов укладення зовнішньоекономічного договору передбачає, що продавець приймає на себе зобов'язання оплатити пов'язані з перетином митного кордону України податки, митні та інші збори.
Тобто сплачувати податки зобов'язані ті особи, на яких покладено такий обов'язок Законом про систему оподаткування або іншими нормативними актами.
При цьому пп. 7.2.4 ст. 7 Закону про ПДВ право на нарахування податку на додану вартість надається виключно особам, зареєстрованим як платник податку в порядку, передбаченому ст. 9 цього Закону.
Значить, нарахувати та сплатити ПДВ до бюджету при імпорті товарів може тільки особа, зареєстрована як платник податку на додану вартість. Згідно ст. 2 цього Закону, як платник ПДВ може бути зареєстровано "особа". "Обличчям" в розумінні ст. 1 Закону про ПДВ, є будь-яка особа незалежно від того, є вона резидентом або нерезидентом.
Отже, нерезидент - постачальник продукції має можливість сплатити ПДВ при постачанні продукції на митну територію України, але для цього він повинен зареєструватися як платник цього податку в порядку, передбаченому ст. 9 Закону про ПДВ.
У той же час щодо митних платежів (мит) ст. 88 Митного кодексу України встановлено, що декларант зобов'язаний, в тому числі сплатити податки і збори, в незалежності від того, хто є декларантом - власник товару, транспортна організація, митний брокер або інша уповноважена особа.
Таким чином, укладення контракту на умовах ВВР в принципі можливо, але необхідно брати до уваги, що постачальник товару в силу норм чинного законодавства України повинен мати статус декларанта товару, що ввозиться і бути зареєстрованим як платник ПДВ в податкових органах України.
В результаті ми отримуємо, що ЗЕД-договір з умовами ВВР може бути укладений, але згідно з нормами чинного законодавства зобов'язання зі сплати податків і зборів все одно будуть лежати на резидента України експортерів і саме він буде зобов'язаний сплатити податки в бюджет, якщо звичайно нерезидента не відкриє на території України своє постійне представництво.
Однак оскільки умови ЗЕД-договору ВВР передбачають, що мита в Україні сплачує покупець, а сплатив їх резидент - продавець, то відповідно українське підприємство може зажадати компенсації таких витрат від нерезидента - покупця. Отримання такого відшкодування призведе до необхідності включити цю суму до складу валового доходу як суму безповоротної фінансової допомоги на підставі пп. 4.1.6 ст. 4 Закону про оподаткування прибутку.
Список використаних нормативно-правових документів
- Цивільний кодекс (ГК) України.
- Митний кодекс (ТК) України.