· Сукупність знань (об'єктивного, або соціалізованої, і суб'єктивного, або персонального) і їх носіїв (професійну страту з цільними інтересами);
· Моральні норми, моральний кодекс;
· Наявність специфічних пізнавальних цілей і завдань;
· Виконання певних функцій;
· Наявність специфічних засобів пізнання і установ;
· Вироблення форм контролю, експертизи та оцінки наукових досягнень;
· Отримання та підвищення кваліфікації;
· Комунікація з різними рівнями управління і самоврядування;
· Існування певних санкцій.
Одним з неписаних правил наукового співтовариства є заборона на звернення до влади із закликом або проханням про використання механізмів примусу і підпорядкування у вирішенні наукових проблем.
Вимога наукової компетентності стає провідним для вченого. Арбітрами і експертами при оцінці результатів наукового дослідження можуть бути тільки професіонали або групи професіоналів.
Однак довгий час інституційний підхід не розроблявся у вітчизняній філософії науки. Процес інституціалізації науки свідчить про її самостійності, про офіційне визнання ролі науки в системі суспільного розподілу праці, про її претензії на участь у розподілі матеріальних і людських ресурсів.
• сукупність знань і їх носіїв;
• наявність специфічних пізнавальних цілей і завдань;
• виконання певних функцій;
• наявність специфічних засобів пізнання і установ;
• вироблення форм контролю, експертизи та оцінки наукових досягнень;
• існування певних санкцій.
Розвиток інституційних форм наукової діяльності передбачало з'ясування передумов процесу інституціоналізації, розкриття його змісту і результатів.
Сама історія науки тісно пов'язана з історією університетської освіти, що має безпосереднім завданням не просто передачу системи знань, а й підготовку здатних до інтелектуальної праці і до професійної наукової діяльності людей. Поява університетів датується XII ст. проте в перших університетах панує релігійна парадигма світосприйняття. Світський вплив проникає в університети лише через 400 років.