Мова не може бути абсолютно єдиним. Люди різних поколінь говорять неоднаково. Люди похилого віку, слухаючи молодих, дивуються, наскільки зіпсований їхню мову. Молоді, навпаки, мова старих здається старомодною. Проте відмінності зазвичай невеликі, і їх можна ігнорувати.
Найбільші відмінності всередині тієї чи іншої мови, як правило, пов'язані з фактором простору. Різні територіальні варіанти мови називаються діалектами. Діалекти склалися в давній час, коли люди жили все життя на одному місці і майже не подорожували, якщо не брати до уваги епохи воєн і переселень. Мова завжди, нехай повільно, але змінюється, причому по-різному в різних місцях. Згодом діалекти могли настільки розійтися, що порушувалось взаєморозуміння, з'являлися різні мови.
Питання про відмінність мови і діалекту досить складний. Нерідко різні мови ближче один одному, ніж діалекти однієї мови між собою. Багато тюркські мови дуже мало відрізняються один від одного. У той же час носії північних і південних китайських діалектів абсолютно не розуміють один одного. Багаторічний керівник Китаю Мао Цзедун майже не виступав публічно, тому що він був родом з півдня і з працею говорив так, як прийнято в столичному Пекіні. В Японії жителі сіл, віддалених на 30 км, часто не можуть зрозуміти один одного.
Таким чином, на основі лише лінгвістичних даних розрізнити діалект і мову неможливо. Важливо свідомість етнічної спільності. Мовні відмінності всередині одного народу сприймаються як діалектні; мовні відмінності між різними народами (нехай навіть не настільки великі) оцінюються як відмінності мов. Інший фактор - наявність писемності і літературної норми. Якщо для двох мовних утворень є загальна літературна норма, то їх визнають діалектами. Той же Мао Цзедун володів письмовій нормою, і все грамотні китайці його розуміли. Якщо ж такої норми немає взагалі, як у випадку з безписемними мовами, то відмежувати мову від діалекту дуже важко.