Щось подібне відбувається і з українською мовою, обов'язковим для нашого телебачення. Мало того, що у нас в письмовому варіанті існує три українських мови: сучасний український (з буквою «г» і неймовірною кількістю мовних новоділів, наприклад з'явився пару років тому «кошторис» - бюджет), радянський український (без всяких цих навмисних нововведень), на ньому виходять україномовні газети лівих партій, а також ряд художніх книг - передруки з вдалих зразків радянської української літератури. Замикає цю трійку український емігрантський з усіма філологічними вивертами типу кляс, плян, лямпа, алярм, фльота, долярів, бльоків і т. Д.
Та й що означає «норми 20-х років»? У світі є одна країна, де одночасно існують дві норми однієї мови. Це Норвегія, де є норма букмол - книжкова мова норвезької мови і ноношік - проста мова, яка в свою чергу має свій різновид хогнорск (високий стиль).
На Україні ж, хоча ситуація з необхідністю співіснування кількох норм мови давно назріла, державною мовою продовжує вважатися сучасною українською. І хочуть вони того чи ні, але ті, хто стверджує, що використовують саме українську мову, повинні відповідати саме йому, а не тому, що їм хочеться вважати українським.
Зрозумійте мене правильно: я двома руками за максимальну свободу лінгвістичного самовираження тележурналістів. Якою мовою веде передачу журналіст, це особиста справа його, його глядачів і керівників телеканалу, а не держави і його наглядово-каральних органів