Лицарі: Побут лицарів. Частина 1.
Війна війною, але ж лицарям потрібна їжа, одяг, вони десь спали, як-то проводили дозвілля. Коли лицар знімав ратні обладунки, він перетворюється-щался з воїна в звичайної людини. Навіть в побуті лицар ніколи не забу-вал про те, що він людина шляхетного стану і має законне право карати і милувати. Всі інші люди нерицарского стану перед ним ніщо. Його невід'ємне право - наказувати. Решті належить пові-Нова його наказам. Рівнею собі він міг вважати тільки інших лицарів. При цьому доблестю і умінням лицар цілком міг пишатися навіть перед королем. Так, король був багатшим, могутніше, однак він був зобов'язаний володіти зброєю на рівні кращих лицарів. Ось чому такий популярнос-ма в Середні століття користувався король Річард Левине Серце. Майже все своє життя він провів на чужині, оббирав свою країну, втручався в критичні Цінні та безглузді авантюри, в одній з яких і загинув, але при цьому був лю-бим і почитаємо народом як доблесний лицар. А все тому, що в бою один на один цей король-воїн не мав собі рівних і міг розрубати про-тивника від голови до сідла одним ударом меча!
Виховання молодих знатних лицарів
Виховання феодалів сприяло формуванню у знатних юнаків чув-ства власної значущості. Лицарем спочатку ніхто не народжувався, до ка-кой б знатної прізвища осіб не належав. Навіть син короля про-ходив обряд посвячення в лицарі. Діти дрібних сеньйорів повинні були заслужити це право роками довгого і важкого учнівства. Відповідно до тради-цією дитина перебувала в родині тільки до
семи років, після чого його віддавали в пажі в замок якогось знатного сеньйора. Там він був хлопчиком на побе-Гушко, отримував стусани і підземних-тильником, харчувався недоїдками з
хазяйського столу. У чотирнадцять років він ставав зброєносцем і виконував при свого пана роль слуги. Ось такими були тоді вимоги християнської моралі: то, що в Стародавньому Римі доручив-лось рабам, в Середні століття стало не соромно робити і пану.
І якщо по святих четвергах навіть сам господар замку, траплялося, мив ноги перехожим біднякам, що ж тоді говорити про юнаків, відданий-них в лицарське вчення? За сучасними поняттями, то, з чим стикалися майбутні лицарі, було справжньою дідівщиною. Вони проходили через приниження, щоб потім отримати право уні-жати інших!
Французьке сімейство Куси не належала до вищої знаті, проте мало замок, в якому донжон був 54 м у висоту і 31 м в діаметрі. «Не король, що не принц, що не герцог і не граф - врахуй: я сір де Куси», - таким був їхній девіз. Гордість у сеньйора була на першому місці, а все ос-фундаментальні душевні якості - потім.
Посвята в лицарі
У 17 - 18 років молода людина прохо-дил обряд посвячення в лицарі, по-променя лицарський пояс, меч і шпори. Тільки після цього він ставав чле-ном всесвітнього братства лицарів. Ес-тественно, що після стількох років вчених-робітництва йому хотілося довести, що він не гірше за інших. Звідси прагнення до подвигів, звичка сприймати ко-сой погляд як образу і хамське ставлення до всіх, хто стояв на соці-альної сходах нижче його. Зовні це підкреслювалося одягом і поведін-му. Втім так звана «горда постава» лицаря була лише наслідком третьому носіння важкої кольчуги.