Зі свого кабінету, де я зараз сиджу і пишу, я чую, як наша Джен спускається по сходах; вона тягне за собою статеву щітку і совок для сміття, які з гучним стуком вдаряються об сходинки. Були часи, коли Джен під акомпанемент цих музичних інструментів співала якусь популярну мелодію, що стала на час національної пісенькою Англії; але тепер її голосу вже не чути; гірше того: вона стала дуже уважно ставитися до своїх обов'язків. Колись я палко жадав цієї тиші, а дружина моя, зітхаючи, боязко мріяла про таке уважне ставлення Джен до справи; але тепер, коли наше бажання здійснилося, ми зовсім не так задоволені. Відверто кажучи, я навіть зрадів би, - хоча боюся, що це ознака негідною чоловіки слабкості, - я навіть зрадів би, якби Джен знову затягла «Дезі, Дезі», або розбила якусь тарілку (тільки, зрозуміло, не з дорогого зеленого сервізу); це довело б, що період безнадійного відчаю її вже минув.
А тим часом, поки «кавалер» Джен була в розпалі, як пристрасно ми мріяли про те, щоб він зник! Джен завжди, не соромлячись, розмовляла з моєю дружиною; у них часто відбувалися на кухні надзвичайно цікаві бесіди на найрізноманітніші теми. Бесіди ці були настільки захоплюючі, що я нерідко відкривав двері кабінету - будинок у нас невеликий - і сам брав у них участь. Але коли з'явився Вільям, він став єдиною темою для розмов; тільки й чути було, що Вільям зробив те, Вільям сказав це, Вільям такий, Вільям сякий; нарешті, коли ми вже почали сподіватися, що все якості Вільяма вичерпані, все знову починалося спочатку: Вільям то, да Вільям се.
Він складався нареченим Джен вже три роки, але де вона з ним познайомилася і чому так наскрізь просякла Вільямом, - це так і залишилося для нас таємницею. Особисто я дотримуюся думки, що знайомство це зав'язалося на розі сусідньої вулиці; там по неділях, після вечірні, завжди збирався натовп, щоб послухати проповідь методиста Барнобаса Бауза і брати участь в молитві під відкритим небом. Збіговисько висвітлювалося гасовими факелами, світло яких, мабуть, приваблював, немов нічних метеликів, маленьких крилатих амурів, що пурхали навколо цього надзвичайно ортодоксального зборів. Мені видається, що Джен в один прекрасний вечір, замість того, щоб повернутися додому до вечері, стояла там, серед натовпу, і співала гімни, покладаючись нема на пам'ять, а більше на уяву. А Вільям, напевно, підійшов до неї і сказав: «Хелло!» - «Хелло!» - відповіла вона. Коли пристойності були таким чином дотримані, молоді люди вступили в бесіду.
Так як Юфімія (моя дружина) має погану звичку багато розмовляти з прислугою, вона незабаром дізналася про знайомство Джен з Вільямом.
- Він дуже пристойний молодий чоловік, мем, - сказала їй Джен, - ви й уявити собі не можете, який він пристойний.
Моя дружина пропустила мимо вух цей натяк, вельми невтішний для її власних знайомих, і продовжувала розпитувати Джен.
- Він служить помічником швейцара в великому магазині тканин Менарда, - пояснила Джен, - і отримує вісімнадцять шилінгів на тиждень, майже фунт. А коли швейцар піде, Вільям займе його посаду. Він з дуже хорошої сім'ї, мем. У його батька була бакалійна лавка, і у нього стала пухлина, а потім він два рази оголошував себе банкрутом. А одну з сестер Вільяма помістили в притулок для вмираючих. Це відмінна партія для мене, мем, - додала Джен, - адже сама-то я сирота.
- Так він ваш наречений? - запитала моя дружина.
- Ні, не жених, мем; але він збирає гроші, щоб купити мені кільце з аметистом.
- Знаєте що, Джен? Коли ви будете з ним заручені честь-по-честі, ви можете запрошувати його сюди по неділях на чай і сидіти з ним на кухні, - сказала дружина.
Бо моя Юфімія відноситься до службовців у неї дівчатам з чисто материнською дбайливістю.
Незабаром з'явилося кільце з аметистом; Джен завжди носила його і навіть демонстративно виставляла напоказ, як-то по-особливому вивертаючи руку. Старої міс Метланд це дуже не сподобалося, і вона сказала моїй дружині, що не слід дозволяти служниць носити кільця. Але дружина подивилася в «Довіднику господині» і в книзі «Як вести дім»; там нічого не говорилося щодо кілець, і Джен була позбавлена радості носити на пальці заставу любові Вільяма.
Володар серця Джен здався мені «дуже гідним хлопцем», як виражаються поважні філістери.
Тут Джен, очевидно, вирішила, що вона занадто вже жорстко підкреслила, як сильно не пощастило в цьому відношенні її бідної господині, а тому люб'язно додала:
- Ось наш-то господар, - як закурить люльку, так прямо ангелом стає; не порівняти з іншими.
На початку своїх залицянь Вільям мав досить пошарпаний вигляд. Він завжди носив чорний сюртук з магазину готового одягу. Очі у нього були сірі й водянисті, а колір обличчя - такий, який і належить мати людині, рідна сестра якого знаходиться в притулку для вмираючих. Юфіміі він ніколи особливо не подобався, навіть спочатку. Про його поважності свідчив парасольку, з яким він ніколи не розлучався.
- Він ходить до церкви до методистів, - сказав Джен. - Його тато, мем ...
- Його тато, мем, належав до англіканської церкви, але містер Менард - член Плімутського братства, і Вільям каже, що йому також краще туди ходити. Це політика, - так він сказав. У вільні хвилини містер Менард підходить до нього і зовсім по-дружньому розмовляє з ним: все вчить його, як зберігати обривки мотузки і як потрібно рятувати душу. Містер Менард завжди звертає увагу на Вільяма, мем, і стежить за тим, щоб він беріг шпагат і душу.
Незабаром ми дізналися, що швейцар Менарда звільнився і що Вільям тепер складається головним швейцаром на винагороді в двадцять три шилінги в тиждень.
- Візник, який роз'їжджає з фургоном, начебто під керівництвом у Вільяма, - пояснила Джен, - але ж він людина одружений, і у нього вже троє дітей.
І вона одразу ж з гордістю обіцяла нам поклопотатися у Вільяма, щоб наші покупки доставлялися нам в першу чергу.
Після цього підвищення по службі добробут нареченого Джен стало відчутно зростати, і причому дуже швидко. Якось раз ми дізналися, що м-р Менард дав Вільяму якусь книгу.
Юфімія зі сміхом розповіла мені про це; але раптом вона перестала сміятися і серйозним тоном додала:
- А знаєш що, друже мій? Мені дуже не сподобалася одна фраза Джен. Вона якось довго мовчала, а потім раптом оголосила: «Але ж Вільям, мабуть, занадто важливий для мене, чи не так, мем?»
- Ну, що ж в цій фразі такого? - сказав я (згодом, коли мої очі відкрилися, я згадав ці слова Джен).
Незабаром після цього, в одну з неділь, я сидів у себе в кабінеті за письмовим столом. Не пам'ятаю точно, що я робив; можливо навіть, що Новомосковскл, - як і годиться в неділю, - якусь спасенну книгу. Раптом щось дивне промайнуло повз вікна. За моєю спиною пролунало чиєсь здивоване вигук. Я обернувся і побачив, що Юфімія варто, склавши руки і широко розкривши очі.
- Джордж, - з жахом прошепотіла вона, - ти бачив? І раптом ми заговорили обидва відразу, повільно і урочисто:
- Циліндр! Жовті рукавички! Новий парасольку!
- Може бути, це моя уява, - сказав Юфімія, - але мені здалося, що його краватка дуже схожий на твій. Наскільки я знаю, Джен йому постійно дарує краватки. Якось недавно вона мені сказала: «Дуже вже гарні краватки у господаря». У цьому, власне кажучи, чується відомий натяк на інше приладдя твого костюма. А тепер, не встигнеш ти купити собі нову краватку, як у Вільяма негайно ж з'являється його точна копія.
Молоді люди ще раз пройшли під нашими вікнами. Очевидно вони вирушили на звичайну прогулянку. Вони йшли, тримаючи один одного під руку. Джен в нових нитяних рукавичках так і сяяла від гордості і щастя, хоча незвичний костюм, мабуть, бентежила її, а новий циліндр надавав Вільяму надзвичайно пристойний вигляд.
У цей день щастя Джен досягла найвищої точки.
Повернувшись з прогулянки, вона почала розповідати дружині:
- Містер Менард мав розмову з Вільямом, мем, і сказав, що при наступній розпродажу він буде стояти за прилавком і продавати товари покупцям, зовсім як молоді люди, які служать в магазині. І якщо у нього добре піде справа, то його за першої ж нагоди зроблять прикажчиком, мем. Тепер йому потрібно одягатися по-панському, мем, і мати інтелігентний вигляд. Вже він так старається, мем ... Містер Менард дуже добре до нього ставиться.
- Так, він, мабуть, піде далеко, - зауважила моя дружина.
- Так, мем, - задумливо повторила Джен, - він піде далеко.
І вона зітхнула.
Наступної неділі, коли ми з дружиною пили чай, я запитав її:
- В чому справа, голубчику? Чому це нинішнє Неділі як щось не схоже на всі інші? Що трапилося? Ти переважила портьєри, переставила меблі? Що це за невловима різниця, яку я відчуваю? Або ти змінила зачіску і нічого мені не сказала? Я виразно відчуваю якусь зміну навколо мене, але ніяк не можу визначити, в чому вона полягає.
На це дружина відповіла найтрагічнішим тоном:
- Джордж, - сказала вона, - справа в тому, що Вільям сьогодні не прийшов. А Джен сидить у себе нагорі і плаче.
Після цього в будинку настав період тиші. Як я вже говорив, Джен перестала співати за роботою; вона почала вкрай дбайливо поводитися з найбільш крихкою частиною нашого майна - обставина, яка моя дружина визнала вельми зловісним ознакою. У наступні два неділі Джен відпросилася з двору, щоб «пройтися з Вільямом». Моя дружина ніколи не напрошується на чужу відвертість; тому вона лише дала просимое дозвіл, але ніяких питань задавати не стала. Обидва рази Джен повернулася додому раскрасневшаяся, але з твердим і рішучим виглядом.