Всі залишилися цілі, крім Ірини, яка отримала травми, «несумісні з життям». Ірину екстрено доставили в місцеву лікарню, а потім в клініку в Мюнхені. Щоб дівчина не вмерла від больового шоку або втрати крові (в цілому в неї потім влили 24 л крові), лікарі на півтора місяці ввели її в стан штучної коми. Через чотири місяці Ірину перевели в реабілітаційний центр. За десять місяців, проведених в Німеччині, вона перенесла більше 50 операцій.
І одного разу впала на гальку - нога поїхала, і зробити я нічого не змогла. Ось тоді прийшло усвідомлення, що зі спортом покінчено, - і це була катастрофа.Все мої мрії, все, до чого я прагнула двадцять один рік мого життя, відірвали і викинули. Бігати - не можна, кататися на ковзанах - не можна, стрибати - не можна. Каблуки і спідниці, які я так любила, - теж ніколи не можна. А жити-то тоді навіщо? Я сиділа в колясці, ревіла і більше нічого глобального не планувала.
Найближчі цілі тепер були максимум на півроку. Перша - встати з коляски. Так, ногу не відчуваю, що не ворушу стопою, але кістка є, упор є. Дуже добре, значить буду тренуватися. Я вчилася сама пересуватися, митися. Падала, але все одно повторювала. Мінімум півгодини потрібно було, щоб промозговать схему і залізти в ванну, наприклад. І ще сорок хвилин на те, щоб продумати, як вилізти з мокрою ванни.
І начебто вже щось виходило, як раптом - бац! - операція, потім знову, позапланова. І все з нуля. На кілька тижнів вибуваєш з ладу, і м'язи забувають все, чому заново навчилися. Я на місяць пішла в себе. Чи не розмовляла з лікарями, відповідала на всі питання «I do not understand», відверталася. Чи не мила голову, нічого не хотіла, тупо дивилася серіали, навіть в соцмережі не йшлося.
І тут на допомогу прийшли психологи. Раніше я, як багато хто, напевно, вважала, що психолог - це психіатр і мені він не потрібен. А зараз знаю, що неможливо поділитися всієї болем з рідними або друзями. А психолог допомагає виговоритися. Він нейтральний, йому неважливо, хто ти.Журналісти швидко навісили на мене ярлик: «Вона сильна». Але я не сильна, це просто маска - одягла і пішла. Я весь час кажу: «Посміхайтеся, це всіх дратує». Я знаю, що мене обговорюють за спиною: мовляв, квартиру їй подарували, машина є, на телебачення звуть, гроші на лікування отримала, а їй все мало, все кудись лізе. А я не лізу. Ні на одне інтерв'ю я не просилася і на роботу не благала взять.І допомоги я не прошу. Якщо пробка - їжджу на милицях на метро. Коли не було машини, пересувалася на трамваї, маршрутках. У транспорті я ніколи не прошу поступитися місцем, тому що встати потім ще важче, ніж сісти. Зазвичай стою біля дверей і спостерігаю, як мене сканують. У Німеччині, якщо навіть без голови проїдеш, що не будуть витріщатися. А у нас, якщо якась вада, тут же розглядають. Дуже неприємно.
Але іноді буває по-іншому: їду в метро, настрій на нулі, і підходить раптом хлопець або дівчина: «Ви Ірина? Можна з вами сфотографуватися? »І все - у мене посмішка до вух, на весь день заряд радості.В інвалідний візок я більше ні за що не сяду.
Моя наступна задача - взагалі обходитися без милиць. У минулому році я отримала водійські права. Спочатку мене довго не приймали ні в одну автошколу, потім інструктор не розумів, як мене вчити. Стопу правої ноги я не відчуваю, управляюся однією лівою. Але нічого, пристосувалася.
Іспити здавала без блату, по-чесному. Отримавши права, на наступний день поїхала за місто на машіне.Сейчас мені 25 років, і більше всього на світі я хочу вийти заміж і народити дитину. Тим більше що лікарі говорять, що народити за допомогою кесаревого розтину я смогу.Без спорту я - нікуди.
Зараз навчаюся в Педагогічному інституті фізичної культури (Піфке) в магістратурі, обрала спеціальність «спортивний психолог». Мені це цікаво. І я на власному досвіді знаю, наскільки важлива психологія в стресових ситуаціях. Днями вона відкривала олімпіаду в Сочі разом з президентом Володимиром Путіним.
