Послухайте-но одну цікаву історію, що сталася одного разу в маленькому селі поблизу Реймса. Ви, мабуть, поцікавитеся, як називалася ця село? Право, не знаю, адже пройшли з того часу роки і роки, багато десятиліть і навіть століття. Може, стала тепер це село містом, а може, і взагалі зникла з лиця землі. Хто знає? Втім, справа не в назві.
Так ось, стояла колись в цьому селі стара церква, в якій правив службу старий кюре, тобто священик. Помічників у нього не було, якщо не брати до уваги відданого йому всією душею старенького паламаря. Незважаючи на свій поважний вік, встигав паламар всюди: дзвонив в дзвін, був сторожем, могильником, співочим, а крім іншого, допомагав кюре по господарству, тому що, по бідності, служниці у того не було. Та й звідки б їй узятися, коли прихід у нього був дріб'язковий, а парафіяни - суцільно біднота. Але суть-то не в тому, однако.
Жили так кюре і паламар неквапливо, що не нарікаючи на безрадісну свою долю. Та й правду сказати: чому радіти-то? День пройшов - і слава богу. Втім, щоб не збрехати, було у паламаря в життя одне велика втіха: улюблена собака. Ну посудіть самі: чи можна йому дорікнути у такій слабкості? Зрозуміло, немає. Тим більше собака-то його була найкращою в світі.
Як не дивно, але слухала собака паламаря беззаперечно. Будила його спозаранку, щоб встиг він віддзвонили до ранковій службі, стерегла вночі, облаивала сумлінно всіх жебраків і перехожих, радісно виляла хвостом і все таке інше. Більше того, іноді відправлялася вона в ліс за власним рішенням і приносила звідти своєму паламаря, а значить і кюре, що-небудь з дичини. Обидва вони, ясна річ, обожнювали в цій дивовижній собаці і на знак вдячності кидали їй під час обіду кістка, а то і дві. Добряки, що і говорити.
Якось раз принесла собака додому величезного зайця, з якого паламар і кюре зробили відмінне рагу. Сіли вони за стіл і давай спекотне лигав. Однак і про собаку не забули: кинули їй мозкову кістку. Схопила вона кістка і тут же вдавилася нею. Вдавилася і померла відразу. Завив паламар від горя, рве на собі волосся, об стіну головою калатає, але робити нічого: лежить у порога собака без душі. Словом, поплакав паламар, поплакав, та й втішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.
Н-да. Потрапила якось вона потрапила, але тіло її все одно поховати треба було. Однак де ж її поховати? Адже не проста вона була собака, а з усіх собак найкраща.
- Ех, ваше преподобіє, - зітхнув паламар, - не хочеться мені навік розлучатися з нею.
- Що правда, то правда, - погодився з ним кюре, - відданий був пес. Давай-но щось придумаємо.
Думали вони, думали і нарешті придумали. І знаєте що?
Нізащо не здогадаєтеся! Вирішили вони поховати собаку на тому клаптику кладовища, де розводив паламар капусту і селеру. Нехай, мовляв, спочиває вона неподалік від улюбленого господаря. Ось так і зайняла собака паламаря своє гідне місце на кладовищі. Пройшов якийсь час, і звістка про надзвичайні похоронах досягла вух пана єпископа. Обурився єпископ:
- Як! Поховати якусь паршиву собаку поруч з людьми! Та це ж блюзнірство! Гей, пошліть за цим богохульником кюре. Вже я йому поясню, що до чого!
Що й казати! Був єпископ людиною крутої вдачі і стежив неухильно за поведінкою своїх учнів і помічників. І не було у нього ніяких недоліків, крім одного-єдиного: долала пана єпископа велика жадібність.
Прискакав посланець єпископа до бідного кюре і наказує:
- Щоб були ви вранці у пана єпископа неодмінно!
- А ви не знаєте, в чому я завинив? - зблід від страху кюре.
- Точно не скажу, - відповідає посланец.- Кажуть, ніби поховали ви собаку в святому місці, де ховають лише людей.
- О, горе мені! Але ж вірно! - жахнувся кюре.- Передайте панові єпископу, що завтра ж вранці припаду я до його стопах.
Поїхав посланець, і тільки тоді зрозумів кюре, що він накоїв.
- Ось напасти! - жахнувся старий. - Та це ж він може кинути мене до в'язниці за моє велике гріх. Де знайти порятунок?
Цілий день провів кюре в молитвах, каявся, плакав.
А тим часом паламар, нічого не відав про те, що трапилося, копався в кладовищенському городі, неподалік від могили собаки, і раптом. Яка несподіванка!
Немов вітер, увірвався паламар без стуку в кімнату кюре.
- Пан кюре! Пан кюре! - мало не задихнувшись від радості, заволав паламар і простягнув кюре стару, вкриту мохом шкатулку, яку тільки що вирив на капустяної грядке.- Подивіться, пане кюре, подивіться, що я знайшов в землі!
Встав з колін кюре і з тугою запитав:
- Так ви подивіться тільки!
Відкрив кюре шкатулку і тут же на стілець сів від несподіванки: в скриньці було повнісінько золотих екю. Забувши на мить про всі свої біди і гріхи, розплився старий кюре в задоволеною усмішці і навіть очі закрив. Закрив і чує раптом голос паламаря:
- Пан кюре, всі ці екю належать вам.
- Ні ні. - відкрив нарешті очі кюре.- Вони твої.
Адже знайшов їх ти, а не я.
- Коли так, я вам їх дарую.
- Ні, друже мій, збережи їх для себе.
- Гаразд. Так і бути: поділимо їх порівну.
Поділили вони золоті екю порівну. Після цього розклав кюре свої екю на дві рівні купки: одну поклав в шафу, а другу в мішечок висипав. На наступний ранок він рушив спозаранку в місто, до грізного єпископу.
Той уже чекав його і, навіть не запросивши сісти, обрушив на голову бідного кюре громи і блискавки. Вичитував він його з таким запалом і красномовством, що зрозумів кюре тільки одне: зробив він, бідолаха, сто смертних гріхів, а тому має бути йому провести залишок днів своїх у темниці. Однак не забув наш кюре про велику слабкості пана єпископа - про його жадібності. І тому сказав йому смиренно:
- Пан єпископ, я винен. Здійснив я жахливу помилку, але. але вибачте мене, грішного. Адже собака ця була кращою з собак, і я думав, що не буде великого гріха, якщо поховаю її в святій землі. О, пан єпископ, якби ви знали її, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цю собаку ховати казна-де не можна.
- Це чому ж? - здивувався єпископ.
- А тому, що перед смертю зробила собака заповіт.
- Що за нісенітниця! - знову було розсердився єпископ.
- Чи не дурниця це, пан єпископ, а щира правда. Самі посудіть: відмовила вона вам в своєму заповіті сто золотих екю. Ось вони!
І висипав кюре з мішечка прямо на єпископський стіл сто блискучих золотих екю.
- Хм. - глибокодумно промовив єпископ і погладив тремтячою рукою золоті монети.
Потім, повернувшись до кюре, милостиво сказав:
- Мабуть, ви маєте рацію. Це була і справді раз розумна собака. Що ж, нехай спочиває вона там, де заритий.
Вона, звичайно, нічим не зачне святого місця. Амінь.
Ось так і закінчилася ця дивовижна історія про собаку, яка заповіла батькові церкви сто золотих екю.
По правді кажучи, я теж шукав ось таку ж собаку, але так і не знайшов.