Лютий і грізний був хан Крим-Гірей. Нікого він не щадив і нікого не шкодував. Сильний був хан, але сила його поступалася жорстокості. До трону прийшов кровожерливий Крим-Гірей через гори трупів. Він наказав вирізати всіх хлопчиків свого роду, навіть найменших, хто був зростанням не вище колісної чеки, щоб ніхто не думав про владу поки він, хан, живий.
Коли набіги здійснював Крим-Гірей, земля горіла, попіл залишався. Ніякі скарги і сльози не чіпали його серця, він упивався кров'ю своїх жертв. Тріпотіли люди, страх біг попереду імені його.
- Ну і нехай біжить, - говорив хан, - це добре, якщо бояться.
Влада і слава замінювали йому все - і любов, і ласку. І навіть гроші не любив він так, як славу і владу.
Хоч якою є людина, а без серця не буває. Нехай воно кам'яне, нехай залізне. Постукайте в камінь - камінь відгукнеться. Постукаєш в залізо - залізо продзвенить. А в народі говорили - у Крим-Гірея немає серця. Замість серця у нього - грудку шерсті. Постукаєш в грудку шерсті - яку відповідь отримаєш? Хіба почує таке серце? Воно мовчить, не озивається.
Але приходить захід людини, постарів колись молодий хан. Послабшав серце хана, і увійшла в нього любов. І поросле шерстю серце стало зовсім людським. Голе. Просте.
Одного разу в гарем до старого хана привезли невільницю, маленьку худеньку дівчинку. Деляре її звали. Привіз її головний євнух, показав Крим-Гірея, навіть зацмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю.
Деляре НЕ зігріла ласкою і любов'ю старого хана, а все одно полюбив її Крим-Гірей. І вперше, за довге життя свою він відчув, що серце боліти може, страждати може, радіти може, що серце - живе.
Недовго прожила Деляре. Зачахнула в неволі, як ніжна квітка, позбавлена сонця.
На схилі віку своїх любити чоловікові дуже важко. Від цієї любові серця завжди боляче. А коли улюблена йде з життя, серце плаче кров'ю. Зрозумів хан, як важко буває людському серцю. Важко стало великому ханові, як простій людині.
Викликав Крим-Гірей майстри іранця Омера і сказав йому:
- Зроби так, щоб камінь через століття проніс моє горе, щоб камінь заплакав, як плаче чоловіче серце.
Запитав його майстер:
- Хороша була дівчина?
- Мало що знаєш ти про цю жінку, -. відповів хан.
-Вона була молода. Вона була прекрасна, як сонце, витончена, як лань, лагідна, як голуб, добра як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитя.
Довго слухав Омер і думав: як з каменя зробити сльозу людську?
- З каменю що видавиш? - сказав він хану. - Мовчить камінь. Але якщо твоє серце заплакало, заплаче і камінь. Якщо є душа в тобі, повинна бути душа і в камені. Ти хочеш сльозу свою на камінь перенести? Добре я зроблю. Камінь заплаче. Він розповість і про моє горе. Про горе майстри Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду. Ти забрав у мене все, чим душа була жива. Землю рідну, сім'ю, ім'я, честь. Моїх сліз ніхто не бачив. Я плакав кров'ю серця. Тепер ці сльози побачать. Кам'яні сльози побачать. Це будуть пекучі сльози чоловічі. Про твою любов і моєму житті.
На мармуровій плиті вирізав Омер пелюстку квітки один, другий. А в середині квітки висік око людський, з нього повинна була впасти на груди каменя важка чоловіча сльоза, щоб палити її день і ніч, не перестаючи, роки, століття. Щоб сльоза набігала в людському оці і повільно-повільно котилася, як по щоках і грудях, з чашечки в чашечку.
І ще вирізав Омер равлика - символ сумніву. Знав він, що сумнів гризе душу хана: навіщо потрібне було йому все його життя - веселощі і смуток, любов і ненависть, все людські почуття?
Варто досі фонтан в Бахчисарайському палаці і плаче, плаче день і ніч.>
Так проніс Омер через століття любов і горе: життя і смерть юної Деляре, свої страждання і сльози.