Внаслідок широти і багатогранності зображення характерів в епічних творах, в порівнянні з драмою і лірикою, особливо чітко і яскраво виступає їх жанрова проблематика. Вона розкривається в самих різних родових формах. Так, національ-но-історичними за своєю проблематикою можуть бути і пісня, і казка, і розповідь, і повість.
На ранній стадії розвитку епосу в ньому виникали національно-історичні жанри, в яких особистість показана в її активній участі в події національного життя. Цей зв'язок особливо яскраво виявляється в визна-лених історичних ситуаціях - в національно-освобо-дітельного війнах, революційних рухах, які зазвичай і є сюжетною основою таких творів. У характерах головних героїв підкреслено їх дії і устремління, пов'язані з общеколлектівних націо-нальними інтересами і ідеалами.
Героїчна народна пісня принадле-жит до найдавніших жанрів цієї групи (див. Гл. II). Спочатку це була, мабуть, «пісня про перемоги і поразки» (Ал-р Н. Веселовський), що створюється за свіжими слідами міжплемінних воєн, а потім поступово складалася усна традиція пісенної оповіді про найбільш значних героїв і події. Історичне переказ в цьому оповіданні довгий час було тісно переплетено з міфологічними мотивуваннями подій. Головний герой в таких творах - кращий представ
тель колективу (Ахілл і Гектор в «Іліаді» Гомера, Зігфрід в «Пісні про Нібелунгів»). Гіперболічне зображення фізичної мощі богатиря поєднувалося з великою увагою до його моральним якостям. Героїчний епос добре відображає історичний розвиток патріотичного почуття, що досягає особливої усвідомлено-сти в період розвиненої державності ( «Пісня про Ро-Ланд»).
У тісному спадкоємного зв'язку з літературними обра-лення народних героїчних пісень і епопей, також отримали назву поем, виникла поема як соб-ственно літературний жанр. Цей зв'язок виявляється і у виборі сюжетів (зазвичай розповідається про важливу історичну подію), і в принципах гіперболічного зображення могутності героя, і в об'єктивному тоні оповідання. Однак багато героїчні літературні поеми поступаються народного епосу в свіжості і безпосереднім-ності світосприйняття ( «Енеїда» Вергілія), а поеми класицизму відверто наслідувальні ( «Франсіада» П. Ронсара, «Генриада» Вольтера, «Россиада» М. Хе-Раскова).
У літературній прозі національно-історична про-блематіка розкривалася насамперед в повістях, що відбивали реальні історичні події; такі в давньоруської літературі «Слово о полку Ігоревім» (деякі дослідники, виходячи з ритмічності мови «Слова», називають його поемою), «Повість про розорення Рязані Батиєм». У новій літературі в героїчної гульвіс-ти з'являється вигаданий герой ( «Тарас Бульба» Гоголя, «Залізний потік» Серафимовича).
Жанри національно-історичного епосу успішно розвиваються в літературі соціалістичного реалізму. Нова якість героїзму революційної боротьби, захисту соціалістичної Вітчизни яскраво розкриті в таких поемах, як «Володимир Ілліч Ленін» Маяковського, «Василь Тьоркін» Твардовського, а також в повістях ( «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, «Нескорені» Горба-
това) і розповідях ( «Сорок перший» Лавреньова, «Доля людини» Шолохова). Оспівуючи героїчні подвиги сучасників, письменники відмовляються від наїв-ного в наш час гіперболічного стилю. Герой поеми «Василь Тьоркін» - рядовий боєць; нічим, крім особливої витримки і винахідливості, не відрізняється він від своїх товаришів, але саме тому сприймається читачем як глибоко типове обличчя, як уособлення мужності всього народу.
Нравоопісательние епічні жанри виникають ще в фольклорі. У сатиричних побутових оповідь-ка х, в ліро-епічному жанрі байки вже оформився принцип нравоописательной типізації; в персонажа підкреслені якісь стійкі моральні якості.
«Панорамний» композиція. Так, в основі композиції поеми Некрасова «Кому на Русі жити добре» - сказоч-ве подорож мужиків, які зустрічають на своєму шляху попа, поміщика, селян і т. Д. Вислуховують безліч історій-сповідей. В результаті перед читать-лем встає розгорнута і складна картина селянсько-поміщицької пореформеної Русі. Збігаються принципи сюжетосложения і в прозових творах, в яких переважає нравоопісательний проблематика, - «Мертвих душах» Гоголя, в сатиричних «збірниках» і «оглядах» Салтикова-Щедріна. І радянські прозаїки і поети створюють нравоопісательние повісті ( «двенад-цять стільців» Ільфа і Петрова, «Прощання із Запеклої» В. Распутіна), розповіді ( «За трьома волоками» В. Бе-лову), поеми ( «Країна Муравия» Твардовського ).
Романтична жанрова проблематика віддалено на-мечена ще в народній чарівній казці, по-вествующей про долю однієї людини, який відбився від пле-мени і досяг особистих цілей за допомогою різних чудесних сил. У літературному епосі романічна проблематика об'єднує цілу групу жанрів, провідним з яких є роман - значний по мас-штабах сюжету, переважно прозаїчний жанр. Саме слово «роман» позначало спочатку в середньо-вікової Європі розповідні твори на ро-манских (не латинська) мовами; ретроспективно рома-нами стали називатися і деякі розповідні твори античної художньої прози.
В історії європейського роману можна виділити ряд історично сформованих типів, послідовно сме-нявшіх один одного. Виниклий в епоху еллінізму античний роман ( «Левкіппа і Клітофонт» Ахілла Татия, «Ефіопіка» Гелиодора і ін.) Своїм вигаданим любовно-пригодницьким сюжетом відрізнявся від епосу, спирається на міфологію і історичні перекази.
Такий роман був побудований за певною схемою: не-очікується розлука закоханих, їх різноманітні зло-ключения і щасливе з'єднання в кінці твору.
Поєднання любовного і пригодницького елементів характерно і для лицарського роману, популярного в середньовічній Європі (романи артуровского циклу, про Амадіс галльський, про Трістана та Ізольду). Лицар з-зображують ідеальним закоханим, готовим на будь-які ис-вання заради дами серця. У «Трістана та Ізольду» тема любові отримала глибоке гуманістичне звучання: герої роману мимоволі вступають в конфлікт з нормами свого середовища, їх любов поетизується, вона виявляється «силь-неї смерті».
Хоча роман має давню історію, його справжній розквіт починається за межами середньовіччя. Романі-чна проблематика набуває в епоху Відродження нова якість. Розвиток буржуазних відносин і роз-дення феодальних зв'язків було потужним стимулом зростання особистого самосвідомості, особистої ініціативи, і все це не могло не відбитися на долях роману і споріднених йому жанрів. З'являється новела (італ. Novella - но-с-) - тип романного розповіді, який часто розглядають як форму, підготовляв роман ( «Де-камерон» Дж. Боккаччо).
У XVI-XVIII ст. оформляється шахрайський ро-ман ( «Життя Ласарильо з Тормеса», «Історія Жиль Бла-за з Сантільяна» А.-р. Лесажа). Його тема - восхожде-ня ініціативну людину з нижчих станів по соці-альної сходах. Шахрайський роман широко освоює стихію приватного життя і цікавий конкретним воссозда-ням звичайних життєвих ситуацій. Його сюжет складається з ланцюжка епізодів, пов'язаних долею головного героя; таким чином в рамках роману створюється разом з тим і нравоопісательний панорама. Подієве початок пре-володіє в шахрайському романі над психологічним, зовн-ня рухливість героя - над внутрішнім розвитком ха-рактер.
У XVIII ст. складається така важлива риса роману, як зображення характеру у внутрішньому раз-вітіі і пов'язаний з ним психологізм ( «Исто-рія кавалера де Гріє і Манон Леско» А.-Ф. Прево, «Юлія, або Нова Елоїза» Ж.-Ж. Руссо, «Кларисса» С. Річард-сона). Його сюжет має більш концентричне, чітке будову, так як підпорядкований розвитку характеру в єдиному конфлікті.
Починаючи з XVIII ст. роман стає одним з веду-щих літературних жанрів. В епоху реалізму роман обре-тане і найбільше сюжетне розмаїття, звільняючись від традиційних схем і освоюючи нові, підказані життям сюжети. При цьому багато романів об'єднує глибоке проблемне схожість. Гегель вважав типовим для сучасного йому роману конфлікт «між поезією серця і яка протистоїть прозою відносин, а також випадковістю зовнішніх обставин» (42, 14, 273). Конфлікт особистості з навколишнім середовищем виявляв розлад між прагненнями особистості до ідеалу та неможливість-ністю його досягнення. Подібність конфлікту об'єднує такі різні твори, як «Страждання юного Вер-тера» Гете, «Втрачені ілюзії» Бальзака, «Мадам Бо-вари» Флобера, «Домбі і син» Діккенса, «Герой нашого часу» Лермонтова, «Напередодні» Тургенєва, «Анна Каре-нина» Л. Толстого, «Злочин і кара» вартий-ського, «Зачарована душа» Роллана.
У декандентском романі XX в. подібний конфлікт відрізняється безвихіддю і часто набуває глибоко песимістичну інтерпретацію. Так, в романах Ф. Каф-ки «Замок», «Процес» сама особистість виявляється духів-но безплідною і нездатною до боротьби.
Зі зміною суспільних умов цей стійкий романний конфлікт втрачає свою актуальність. У романі соціалістичного реалізму герой не протистоїть загально-ству, але по-своєму бере участь в його житті ( «Цемент» Ф. Гладкова, «Соть» Л. Леонова, «Дорога моя людина» Ю. Германа, «Іду на грозу» Д. Граніна, «Вибір» Ю. Бон-дарева). Визначає романічну проблематику, таким чином, не той чи інший конфлікт сам по собі, але типи-зація характеру як особистості, що розвивається в Своеобра-зії її внутрішнього світу і долі.
Від роману відрізняється романічна повість, зви-но має менші масштаби сюжету і простішу його організацію. До специфічних особливостей повісті часто ставляться переважання хронікального початку в сюжеті, а також відчутність голосу оповідача. Ці особливості яскраво проявилися в таких романічних по-вістях, як «Дубровський» Пушкіна, «Козаки» Л. Толстого, «Дитинство», «В людях», «Мої університети» Горького, «Джаміля» Ч. Айтматова, «Інше життя» Ю. Тріфо-нова.
У романічної поемі, в порівнянні з прозаїчний-ським романом, епічність частіше поєднується з ліричною
Свої особливості побудови має мала епічна форма - розповідь. Ємність деталі і глибина підтексту як принципові якості малої епічної форми були усвідомлені в історії літератури порівняно пізно. Невелика за розміром повість, яких було багато в сере-дневековье, ще не була власне розповіддю, так як в ній переважала подієво насичена «атмосфера». Інтенсивно розвивається мала епічна форма в літера-турі Відродження (Дж. Боккаччо). Але особливо яскраво воз-можности розповіді розкриваються в літературі XIX- XX ст. в творчості Пушкіна, Меріме, Мопассана, Чехова, О'Генрі, Хемінгуея, Паустовського, Шукшина та ін.
Жанрова проблематика в оповіданні може бути раз-особистої, що часто обумовлює ті чи інші принципи сюжетосложения. Виділяють, в залежності від організа-ції сюжету, різновиди розповіді. Розповідь з динамич-ним сюжетом, несподіваними, гострими сюжетними пово-ротами і розв'язкою зазвичай називають новелою. Таке вузьке розуміння новели (поряд з широким: но-велла як синонім розповіді) має свою давню тради-цію. Гете визначав новелу як «одне надзвичайне про-сини при виході». Елемент незвичайності, несподіванки, зани-мательно, присутній в сюжеті новели, наголоси-кивали багато теоретиків.
Зразком новелістичної сюжету часто вважають де-вятую новелу п'ятого дня в «Декамерон» Боккаччо. У цій новелі бідний закоханий лицар подає на стіл єдине своє надбання - мисливського сокола, що-б пригостити ним даму свого серця, що прийшла до нього з проханням подарувати їй цього сокола для хворого сина.
Тут несподіваний поворот сюжету представляє в новому світлі особистість лицаря і його любов. Зв'язок новеліста-чеського сюжету з проблематикою романічного типу дуже стійка: гострі повороти сюжету як би мотиви-ють розвиток характерів. Майстром такий романічної новели був Пушкін ( «Повісті покійного Івана Петро-віча Бєлкіна»).
У літературі нарис отримує теоретичне визнання в 40-х роках XIX ст. коли він оформляється як типово нравоопісательний жанр, який отримав назву «фізіо-логії». Письменники російської «натуральної школи» вирішували в фізіологічному нарисі завдання демократизації літера-тури, пильної художньо-публіцистичного изу-чення «натовпу». Такі «Петербурзькі кути» Н. Некра-сова, «Петербурзькі шарманщики» Д. Григоровича, «Уральський козак» В. Даля. Нового зльоту нравоопісатель-ний нарис досягає в російській літературі (1860- 1870-е го-ди) в творчості М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського, В. Слєпцова, А. Левитова і ін. У радянській літературі успішно розвивається нарис у творчості В. Овечкіна, Є. До-роша, Г. Троепольского і ін.