Під час виття-ни, в 1942 році, німці влаштували в Вириця концентраційний ла-герь для дітей. Ті, хто вижив, згадували про Виріцькому концтаборі так: «День починався з криків, з того, що по палатах біжить наглядач Віра в чорній формі з широким ременем, оглядаючи ліжко, і хто завинив, того нещадно б'є батогом ...»; «Ми працювали в лісі і на полях з наглядачем, німцем Бруно, він ходив з плёт-кою і карав ...»; «Три рази в день нам видавали турнепсовую юшку, забалакати борошном, іноді з шматочком протухлої ко-Ніни. У нас, дітей, було прийнято спочатку з'їдати рідина - це було перше, потім густоту - це було друге, а на третє ми смоктали маленький шматочок хліб-ца, як цукерку ... »
Так розповідає мені Сірка-фіма Іванівна Дмитрієва. журналістка, письменниця, в дитинстві сповна сьорбнули ок-купаціонной гіркоти ... Вона не була в'язнем Виріцкого концла-Геря, але саме Серафима Іва-новное вдалося донести до людей правду про цей злочин німецьких загарбників: вона зустрічалася з колишніми в'язня-ми, вона збирала документи , вона випустила кілька книг про долі дітей, покалічених ок-купаціонним режимом.
- Я не зовсім розумію, навіщо німцям потрібно було зганяти дітей в концтабір? Хіба вони представляли якусь небезпеку для нової влади?
- А навіщо цій владі були потрібні натовпи безпритульних? Під Ленінградом йдуть бої, дорослі, в тому числі і мирне населення, гинуть тисячами - сиріт стає все більше і більше ... Кудись треба їх визна-ділити: по-перше, подалі від очей людських, а по-друге, щоб приносили користь рейху ... У ньому-ців нічого не повинно було про-падати даром! Ось, наприклад, спогади Олени Семенов-ни Петрової - її в дитячий концтабір не відправили, а сра-зу разом з матір'ю і п'ятьма ма-Льонька братами повезли в Німеччину, але перед тим «німець-кі солдати збирали нас і за-представляли сидіти уздовж залізниці, щоб наші літаки не бомбили, а партизани НЕ вибухо-вали залізничні соста-ви, в яких німці підвозили пальне для аеродромів ... Б.-валі, пройде один склад - нас замикають в сараї до следующе-го ... ». Тобто, поні-маете: все йде в справу! Яка користь від російських багато-дітних сімей? А нехай своїми тіла-ми прикривають за-хватчіков! Яка користь від Малолєтов-них сиріт? Нехай ра-ботают в поле, хай здають свою кров для поранених ньому-ців.
- Значить, дет-ський концтабір був свого роду банком донорської крові для Верма-та?
- Причому німці самі поні-мали всю жахливість такого становища, і табір не афіші-вали. Говорили про «дитячому до-ме» - так він проходив по доку-ментам, так наказано було на-викликають табір і самим Малолєтов-ним в'язням. А про здачу крові до-тів намагалися не залишати-лять. Але у мене є свідок-ства, що це все-таки відбувається із-діло.
Згадує Е.Н. Родіонова: «Нас привезли в Вириця, відібрали від мами і пускали її тільки для того, щоб погодувати груддю молодшу сестру. Молока не вистачало, і сестра незабаром померла. Її поховали за огорожею табору, де на той час б-ло вже близько 60 дитячих могилок ... »
- Вибачте, б-ло сказано: «нас відібрали від ма-ми»? Так, значить, в таборі утримувалися не лише си-роти?
- Ні, у багатьох дійсно б-ли матері, але це не допомагало дітям уникнути табору. А Побачення не полу-галось. Часом змучені діти намагалися втекти до матері: з табору можна було піти через Оредеж, тоді неглибоку, уз-кую річку; діти перестрибували з каменя на камінь, іноді падали, тонули. А якщо і рятувалися, то потім їх все одно наздоганяла облава: дітей батогами гнали назад і садили на ніч в кар-цер-підвал, де було темно, си-ро, де бігали пацюки. Так посту-пили, наприклад, з шестирічним братиком Михайла Кузнєцова: «Його б'ють батогом, а він вхопився за маму, кричить, плаче ...» Мені розповідали про одну матір, яка викрала сина, приготованого для відправки в Вириця, сховала його в бочці з -під соняшникової олії і так врятувала.
- Хто керував табором?
- Відома прізвище коменданта Дель Фаббро (він, мабуть, був італійцем). Ця людина показувався в таборі не часто, але якщо вже приїжджав, то «по-російськи, по-купецькому» - на трійці з дзвіночками. Коли діти чули прибл-лишнього дзвін дзвіночків, вони ховалися, хто куди міг ... Я вже говорила про наглядачеві Бруно, якого діти називали Адольфом: мабуть, він для них був другим Гітлером, Олиці-творінням всієї ворожої злоби. Бруно-Адольф, холё-ний, дебелий, завжди ходив в пенсне, з батогом в руці, і при-міняв цю батіг при кожній зручній нагоді ... Як це не страшно, були в Вириця і російські наглядачі ... На-приклад, Віра, що славилася своєю жорстокістю ... Діти свого часу склали такий віршик:
У нас була Тамара,
що роздавала хліб,
І маленький шматочок
давала на обід,
Але це було мало для нас,
великих хлопців,
І ми вирішили хлібця
з кошички вкрасти.
Але Віра побачила,
і відразу вмить вона
Нас в карцер
посадила - на 23 години ...
Була помічниця коменданта якась Маруся. Їй вдалося було уникнути кари, але після війни її випадково зустрів в поїзді колишній в'язень на прізвисько Льоша-Партизан - один з старших дітей. У таборі на старших хлопців лежала негласна обов'язок: пріворовивать хліб або Картош-ку для себе і для молодших. Льоша-Партизан теж займався цим, і часом попадався - за що Маруся щоразу призначала йому по 25 різок ...
Побачивши свого ката, спокійно розташувався в поїзді, Льоша негайно ви-кликав міліцію. Як нам відомо, Маруся отримала 25 років.
- Комусь із дітей уда-валось зовсім втекти з ла-Геря?
- Нічого про це не знаю. За-беги траплялися, але вони, як я вже говорила, закінчувалися печаль-но. Один із в'язнів - Віктор Смирнов - розповідав мені, як він одного разу взимку намагався переконатися-жати з табору по замерзлому Оредеж, - але взуття у нього не було, і бігти довелося босоніж по льоду і снігу. Втекти не вдалося, а ноги у нього до цих пір болять. Часто хлопці втекли з карцеру. Ось розповідь Ніни Кайгородова: «Я була настільки худою, що легко пролізала в кватирку. Через це мене використовували старші хлопці, щоб відкрити карцер, поки наглядачі не дивляться. З другого поверху мене спускали вниз, через кватирку, в карцер. Це було небезпечно. Від такого підтягування у мене до цих пір болять руки. Потім мене з мамою відправили до Німеччини. В дорозі я загубила черевичок. Мама на-йшла якусь маленьку туфель-ку, на три розміри менше, втіс-нула в неї мою ногу, і так я і хо-дила кілька місяців, - навіть на ніч не знімала взуття, немов зрослася з нею. Тільки коли повернулися додому, бабуся ска-зали: «Нінушка, роззуйся, адже війна скінчилася». Ноги у мене так і залишилися дитячі, 32-го розміру. Але мені ще пощастило: адже скільки дітей в таборі по-гинуло ... Знаю, що по ночах багатьох вивозили кудись, і вони пропо-дали беcследно, - що з ними б-ло, не знаю ... »Що тут додати? Дітям говорили, що за по-бег з табору статі-гается розстріл, але до цього, здається, не доходило, однак смерть завжди віта-ла над Виріцькому в'язнями.
Одного разу в таборі кілька осіб захворіли тифом. Дітям не-повільно оголосили, що табір спалять. Що це означає, вони вже розуміли: неза-довго до того вспих-нула епідемія тифу в бараці для рада-ських військовополонених - німці со-палили барак разом з усіма його мешканцями на очах у жителів селища. На щастя, з дитячим ла-Гереме такого не сталося: епі-демія НЕ розрослася, і німці вирішили, що загрози для них немає ... Втім, в той раз померли не ме-неї 50 дітей. Так і жили діти: ра-бота в поле по 12 годин, наглядаючи-тельских батіг, карцер, їжа, ко-торая приносила швидше хвороба, ніж ситість ... І при всьому при тому німці ще хотіли, щоб діти співали для них: під Різдво все розучували святкову пе-сенкью на німецькій мові «О, Танненбаум. », А за роботою потрібно було співати« Катюшу ». І діти співали її, але переінакшував слова: «Це наша російська Катюша німчуру співає за упокій. »Дуже небезпечно було таке співати: хоч як мене усли-шал хто з російських наглядачів. Один раз хлопців мало не розстріляли за це. У дітей було прий-то шепотіти німцям в спину: «Нічого, у мене брат (або батько) на фронті, він за мене помститься!»
- Скажіть, Се-Рафим Іванов-на, невже всі росіяни, рабо-тавшіе в таборі, були зрадника-ми, людьми без жалю, без со-вести. Невже нікого не чіпали страждання дітей?
- І таке питання - він з са-мого початку крутиться в мене на язиці ... Ми-то знаємо, що в цей самий час в Вириця жив преподобний Серафим ... Невже він нічого не чув про дитячий концтабір?
преп.Серафім Вирицький (в миру Василь Миколайович Муравйов)
- Звичайно, чув. Він не міг цього не знати або, знаючи, залишатися рав-нодушним. Батько Серафим і сам, і через парафіяльного ба-тюшки постійно закликав жителів Вириця допомагати дітям, чим тільки можливо. Він благо-словлял жінок на переговори з табірним начальством про те, щоб німці не перешкоджали такої допомоги. А під кінець ТЧХУ-пації йому навіть вдалося напів-чить дозвіл, щоб дітей по неділях невеликими групками відпускали до церкви. Після церкви діти заходили до-мій до старця, і батюшка пригощав голодних, ніж міг, розмовляв з ними ... Він не заводив з змучений-ними дітьми серйозних разг-злодіїв, просто розповідав їм цікаві історії зі свого життя - де він побував, що бачив , що чув ... І всякий раз говорив; «Перемога буде за нами, чекай-ті!»
Збереглася така табірна квитанція: «Прийнято від о.Серафіма: дівочих нижніх сорочок - 24 шт .; штанців - 4; майок - 1; ковдру ватяну - 1, матрац дитячий - 1, плаття - 1, нижніх сорочок для хлопчиків - 1 ... Всього 43 речі ... »Квитанція збережи-лась тільки одна, але через вестно, що батюшка пе-редавать речі в табір далеко не один раз ...
- Чим же закінчилася істо-рія Виріцкого дитячого конц-табору?
- Наприкінці 1943 року німці за-поспішали: потрібно було забиратися з Вириця, щоб не опинитися в «котлі». З собою забирали все цінне, все непотрібне кидали. У таборі цінними порахували тих дітей, що старші і поздоро-вей: їх разом з матерями (у ко-го вони були) погнали в Герма-ня; інших - тих, що по-молодший і слабший, перевели в нову будівлю - «дитячий будинок» на розі Комунальної і Кіро-ва ...
Поступово повернулися викрадені в Німеччину. Розповідали, як двоє братів прийшли в рідну Лугу: де їх будинок - не пам'ятають, батьків в обличчя не пам'ятають ... Пам'ятають тільки, що батько працював машиністом паровоза. Пішли на станцію, запитали у першого-ліпшого машиніста: «Як знайти такого-то?» - «А він вам навіщо?» - «А це наш батько!» І машиніст ледь свідомість не втратив: він і був батьком цих хлопців ...
Пам'ятник дітям - в'язням концтабору в Вириця
Зараз на місці Виріцкого табору коштує невеликі-Шая стела з написом: «Де-тям Ленін-градської зем-ли, загиблим від рук німець-ко-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної виття-ну». Мені зараз вдалося ра-зискать майже сотню залишається-ся в живих в'язнів цього лагу-ря. Вони говорять про себе: «Ми родом не з дитинства, - ми з війни!» - і вважають себе через лайливими, бо їм вдалося ви-жити, пройшовши через це пекло. Вони не прирівняні до вітру-нам війни: адже у них немає довідки від німців про те, що їх дійсно тримали за ко-лючей дротом; до того ж Вирицький концтабір чомусь не увійшов до списку таборів, складений в 1945-1946 рр. - напевно, тому, що по до-документам він значився «дитячим будинком» і «притулком».
Зараз раз на рік, в день загально-го збору в'язнів табору, у па-м'ятника загиблим дітям слу-жится заупокійна літія. Але я звертаюся до всіх паломні-кам, які приїжджають в Вириця: не забудьте біля могили старця помолитися за упокій душ усіх невинних дітей-страдаль-ців, що лежать в Виріцькому зем-ле. Зараз ці діти разом зі старцем - вони слухають ваші молитви, вони зроблять їх до-ходчівимі, вони донесуть ваші слова до Престолу Божого. Вони зберігають Вириця і всіх, хто при-езжает сюди з чистим серд-цем; вони ллють світло туди, де за життя не бачили нічого, крім темряви ...
З Сірка-Фімою Іванівною Дмитрієвої розмовляв Олексій Бакулін