Церковна cуд як уже отмечлось, з'явився на Русі після при-йняття християнства і відразу приоб-рел широку юрисдикцію. Його діяльність регламентувалася князівськими статутами і статутними грамотами: Статутом князя Воло-димира Святославовича «Про десятинах, судах і людях церковних», Статутом князя Ярослава Мудрого «Про церковних судах», Смолен-ським статутом, а також нормами візантійського канонічного пра-ва.
За візантійською традицією під церковною юрисдикцією знаходилися всі церковнослужителі (біле і чорне духовенство) і члени їх сімей, і так звані «церковні люди» - тобто все служиві і дворові люди архієреїв, а також всі особи, які жили на землях, що належать архієрейської кафедрі або перебували під захистом церкви. Вони судилися церковним судом у справах ду-ховного, цивільним і кримінальним, за винятком татьбьі по-особистим, вбивства і розбою.
Судова влада церкви поширювалася на всі преступ-лення, вчинені «мирянами» проти віри, моральності, а також на їх шлюбні і спадкові справи. Компетенція церков-ного суду в Стародавній Русі була неймовірно велика. У виключи-тельно веденні церкви перебували всі справи, аж до кримінальних, пов'язані з сімейними відносинами (вбивство, вчинене в колі сім'ї; переривання вагітності; жорстоке поводження чоловіка з дружиною, батьків з дітьми та ін.). Слід підкреслити, що при-належність справ про спадщину до відомства церковного суду стане на Русі зовсім не унікальним, а звичайним явищем. У науковій лі-тературе досі немає єдиної думки з приводу виникнення цієї традиції. На наш погляд, найбільш обгрунтованою можна вва-тать точку зору К.А. Неволіна. Вчений підкреслював, що раз церква вирішувала питання про законність самого шлюбу, отже, вона ж повинна була визначати і коло законних спадкоємців померлого [394].
Спочатку церковні суди не мали постійно дію-вующего складу і збиралися в міру необхідності. Судовими повноваженнями мали всі ієрархи російської православної церк-ві, в джерелах всі вони позначені терміном «владика», а цер-Ковно суд називався «Владична» судом.
Суддями також могли бути і інші, які призначаються королем церковнослужителі. Поки єпархії були невеликими, а справи по єпархіальному управлінню не відрізнялися особливою складністю, вся адміністративна і судова влада перебувала в руках єпархії-альних архієреїв і церковних кліриків. Останні завжди знахо-дилися при архієреїв як їх помічників по єпархіальному управлінню.
Церковний суд в період роздробленості. Значно зросли в зазначену епоху земельні володіння православних церков і монастирів. У порівнянні з Київським періодом, рас-ширилася компетенція церковного суду. До юрисдикції церковно-го суду увійшли: справи кабальні і скарги холопів на своїх господарів, скарги на порушення сімейних устоїв, справи, що стосуються інститу-ту усиновлення.
З тексту Статутний грамоти смоленського князя Ростислава Мстиславовича новозаснованому Смоленської єпископії видно, що на початку XII в. церковному суду, і частково змішаного суду єпископа і князя, підлягали справи: про самовільне розлучення; про двоєженство, про шлюби в недозволеної ступеня споріднення; про викрадення нареченої; про чаклунство; про бійки між жінками; про образу жінок словом або дією; тяжби між церковнослужителями [395].
Ярлики, дані монгольськими ханами російським митропо-літам в XIII-XIV ст. не тільки підтверджували всі привілеї православного духовенства, які існували до завоювання Русі, а й значно їх розширили. Зокрема, церква полу-чила право судити своїх людей у всіх справах цивільних, уголов-них, і навіть, чого раніше не було, в розбої і душогубство.
Однак до кінця питомої періоду в Північно-Східних землях церковна юрисдикція почала помітно зменшуватися. Най-більш явною ця тенденція стала в період освіти централізованого-ванного держави. Уже в XV в. жалувані грамоти князів із '-яли з юрисдикції церковних судів справи про найбільш тяжких уго-ловний злочинах: розбої, душегубстве, «татьбе на гарячому» [397].
У ханському ярлику, яке він дав московському митрополитові Петру, сказано: «а знає Петро митрополит в правду і правосуддя і управля-ет люди своя в правду: і в чому не буди, в розбої, або в гарячому і в татьбе і у всіх справах, відає Петро митрополит єдиний, або кому при-показує, та вся підкориться і коряться митрополиту, вся його церков- ния причти по першим з початку законам їх, і за першими грамотам нашим, перших царів великих грамотам і Дефтера та ін. ». Тими ж судовими правами володіли і архієпископи.
Слід зазначити, що до XVI в. Російська Православна Цер-ковь була однією з метрополій Константинопольського патріарха-ту. Отже, вона керувалася тими ж нормами кано-ного права, що і Візантійська Церква. Канонічне право застосовувалося на всій території Русі. Духовенство намагалося в точності зберігати статути Грецької церкви.
У Новгородській Судно грамоті читаємо: «Наречення на архіепісковство Великого Новгорода і Пскова священноінока Феофіла судити суд свій, суд святительський по Св. Отець правилом, і по Номоканону; а судити йому всіх однаково, як боярина так і жити-його, так молодшаго людини »[398].
Про те, що Статути князів Володимира і Ярослава активно застосовувалися в судовій практиці церковних судів, говорить той факт, що протягом багатьох століть тексти цих джерел пе-репісивалісь, виправлялися переписувачами. Стародавні терміни, які не зрозумілі вже, замінялися новими, застарілі і втратили силу норми доповнювалися або замінялися.
Миряни судилися церковним судом у справах що стосуються єресі, чаклунства і чарівництва, святотатства, осквернення церк-вей, плюндрування могил, сімейно-шлюбні відносини, порушення дітьми батьківської влади, розгляду і затвердження духовних закла-щаній, рішення судових справ про спадщину, викрадення жінок, блуду, перелюбу.
Досить складно відповісти на питання: ким виконувалися вироки церковного суду? Судячи з усього церковні покарання (епітимья) накладалися духовними особами, а штрафи стягували архіерескіе чиновники. Виконанням вироків, вине-сених церковним судом, займалася і світська влада. «Били в торгу попів новгородських, що посварилися іконами п'яні, а при-слав їх архієпископ Геннадій і бив відіслали їх знову до Влади-ке» [400].
Архієпископи підлягали суду митрополита. Митрополит же приїжджав в єпархії для відправлення суду у справах духовним особисто. У деяких випадках він викликав на суд церковних ієрархів. Перебування митрополита в єпархії називалося «під'їздом».
Отже, наявні в нашому розпорядженні джерела свиде-ність про існування на Русі різних судів зі своєю підсудністю. Характерною рисою організації судової системи київського періоду було існування «суду рівних», тобто участь представників тієї корпорації (громади), до якої належали тяжущиеся. У давньоруських джерелах немає відомостей про склад княжого, наместнического або тіунского суду. Найдавніші ли-Котовського-російські акти вимагають участі в суді княжих адміністра-ратора представників громади. Ф.І. Леонтович вважає, що «присяжні Зем'яни» - виборні представники громади, установ-лені першим Статутом, були лише розвитком давньослов'янського інституту «помочник» [401].