Особа, приватна право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовну захист. Стан неопре-ності, яке створюється з огляду на непред'явлення ис-ка протягом тривалого часу після того, як виник привід для його пред'явлення, створює непевність, нестійкий-с- відносин. Для попередження таких несприятливих-приємних наслідків встановлюється відомий мак-симально термін (давностний термін), протягом якого власник права може вимагати розгляду його позову. Такий термін називається позовною давністю.
Класичним римським правом були відомі законні терміни пред'явлення позовів. Відмінність законного терміну від позовної давності укладаючи-ється в наступному. Законний термін сам по собі припиняє право на позов; позовна давність надає дію через бездіяльність позивача. Тому, якщо відпадає привід для негайного пред'явлення позову перебіг строку давності переривається і починаючи-ється перебіг позовної давності заново; Протягом же за-кінного строку не переривається.
Тільки в V ст. н.е. в римському праві з'явилася і позовна давність. Термін вико-кової давності був встановлений в 30 років. Початок перебігу цього терміну визначається моментом виникнення ис-кового домагання. Перебіг давності може зупинятися на те ча-ма, коли існують перешкоди для пред'явлення ис-ка, визнані правом поважними. Перебіг давності може бути перервано. В цьому випадку час, що минув до уваги не береться; може на-тися тільки протягом нової давності.
Докази в римському цивільному процесі.