- Ти б бачила, як ЦЕ смúшно! - хихикає вона своїм спогадам. - Ухами щулились, як кинь, шоб ото на шию скинути. Хто мимо пройде - вин в такий гав Одразу і з цепа рветься так, шо з того нашийника вилітае. А потім лап его так притисне до каменюки, та голову туди просовуе, а потім вже вухамі, вухамі! Вперше в житті бачила, щоб собака сам до нашийника вдівався. Потім Вже Петро Йому новий привіз. Казав: «Шо ви, мамо, над собакою глумитися?» Так деж я глумлюся? Як і перше, Де я тут нашийника придбаю? До Вінниці йі'хати Мені за нашийніком, чи шо? Як і друге, дороги тієї нашийнік. Якшо б сам отак НЕ здогадався в него пролазити, я б Йому Верьовки на шиі б пов'язана. Він собака Розумний, нє задушився б.
Шарик, дійсно, дуже розумний. На першого ж перехожого він гавкає на всю міць своїх підліткових легких ламким юнацьким басом і заслуговує першу миску потрухів. Потім Шарик «затримує» прийшов не на часі - вірніше, до часу відсутності баби Марусі - дядька Миколу, нишком краде у бабки «бурячиху», основну валюту цього українського села. Баба Маруся закопує самогон під старою вишнею. Дядько Микола викопає яму, візьме те, що йому дорого, акуратно закопає, дерном докладе, як було, і все. Свято який або рідня приїхала - бабка під дерево. А бутля і сліду не було. Дядько Микола голосніше всіх обурюється, мовляв, жах-жах, що з селом стало. Свої ж крадуть! Більше нікому! Ну, не зальотні ж крадуть у баби Марусі заритий в саду самогон! Може, москалька Г'анна Барятова? А тут баба Маруся повертається з прополки цукрових буряків - «бурака» - і бачить таку картину:
- Микола на землі. Тієї собака Шарик поверх него лежить. Микола троха шелохнеться - Шарик зубами брязкіт! Слюнями - тьху! Ричить, за комір сорочки кусаються. Як мене побачим, дивиться, мовляв, відпускати чи загризти? «Відпускай! - кажу. - Зараз я его, падлюки, сама Хворостина відхожу! »Зійошов, та присів пид бýдою. Дивиться, чи нє потрібна допомога? Тієї Микола гавкає, як скажений і на мене, і на собака, а Шарик хоч би вухом в его сторону. На мене тілько дивиться, намагається, мовляв, что да як. Така розумна собака, шо Людинь така розумна Рідків Бувай! - пишається бабка Шариком, привезеним в село на автобусі з Хмільника.
Ось уже десять років живе «Розумний собака» Шарик у баби Марусі. Десять років він борознить кам'яні плити двору, гуркочучи ланцюгом. Від воріт до хвіртки в сад-город протягнута дріт, на неї і надіта ланцюг. У ті рідкісні дні, коли у баби Марусі гості, ланцюг повисає на величезному цвяху, вбитому в хвіртку зверху. І Шарик лежить собі біля хвіртки і слухає шум вітру і, може бути, згадує про своє нікому не відомому дитинстві. Баба Маруся щоранку наливає йому в миску свіжу колодязну воду, а щовечора - смачну юшку. Якщо їй трапляється відлучитися «в Хмільник», вона звільняє Шарика з дроту на той випадок, якщо комусь заманеться накопати собі молодої картоплі «на закуску» або нарвати «по-сусідськи» її огірочків «на салат». Кулька може бродити, де заманеться, але він, якщо все спокійно, лягає біля воріт і розважає себе тим, що хулигански гавкає на рідкісних тут перехожих - попа, колишнього справжнього льотчика, що йде з дому, що при церкві, в сільпо, і «москалька БарЯтову », хитається тут просто так. Український чоловік помер, дітей так і не сталося, і хоч вона і прожила тут, в українському селі, майже двадцять років і точно так же політ «буряк», як і всі ці хохлушки, але все одно - чужа. А до своїх на батьківщину, до Смоленська, вже ніяк. Немає нікого і нічого у неї в Смоленську. У неї вже синій паспорт з тризубом, а не червоний з двоголовим орлом, і кому вона там, у давно чужих своїх, потрібна? Мати померла, батька ніколи і не було, а російський брат давно в Москві, у нього своя сім'я, своя життя, дуже далека від життя колись рідної сестри в абсолютно чужому йому іноземною українському селі. З'їздила, називається, двадцять один рік тому, коли ще молода і красива була, до Києва на екскурсію з подружкою «в плацкарті», і - треба ж! - того худоби бог чи, диявол чи до Києва заніс, несповідимі шляхи обох. Велике кохання. А вони все її ненавидять, тому що вона так і залишилася Ганною Баратова. Так і не стала Г'анной Качур. Так і ростить сама свою «Бараболю» і «порося», курей та «качок», доїть свою корову, а то, що п'є, так і не їхня справа. Тут все п'ють. Вона, на відміну від них, не краде ні цукрові буряки з колгоспного поля, ні самогон у родичів. А завжди платить - чи грошима, чи молоком. Качур той їх, черговий, хай земля йому буде кілком, так любив, так любив, що як тільки привіз, так відразу на весіллі нирки відбив. Тиждень кров'ю мочилася. І за те, що «міська блядь», і за те, що наріччя їх не розуміє, а потім вже бив за погоду, за природу, за неврожай, за партію і уряд і за те, що безплідна. Що первістка з живота ногами вибив і її, що спливає кров'ю, Микола на бортовому вантажівці в Хмільник в лікарню відвіз, тому що коханий чоловік заснув мертвецьким п'яним сном в сараї, вже й забув. «Справних бабу бий - нє бий, ДИТИНА нє скине. Те тілько бляді скидАють! »Ось так ось. Але ж їй всього сорок три.