(2) Німцем називають у нас всякого, хто тільки з чужої землі, хоч будь він француз, або Цесарец, або швед # 0150; все німець. (Прим. М.В.Гоголя.)
Тим часом чорт крався потихеньку до місяця і вже простягнув було руку схопити його, але враз смикнув її назад, як би обпікшись, посмоктав пальці, подригав ногою і забіг з іншого боку, і знову відскочив і відсмикнув руку. Однак ж, незважаючи на всі невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбіг, раптом схопив він обома руками місяць, кривляючись і дуючи, перекидав його з руки в іншу, як мужик, що дістав голими руками вогонь для своєї люльки; нарешті поспішно сховав у кишеню і, як ніби ні в чому не бував, побіг далі.
У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Правда, волосний писар, виходячи рачки з шинку, бачив, що місяць ні з сього ні з того танцював на небі, і запевняв з божбу в тому все село; але миряни хитали головами і навіть піднімали його на сміх. Але яка ж була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба запрошений дяком на кутю, де будуть: голова; який приїхав з архієрейської співочої родич дяка в синьому сюртуку, брав найнижчого баса; козак Свербигуз і ще дехто; де, крім куті, буде варенуха, перегінна на шафран горілка та багато всякої страви. А тим часом його дочка, красуня на все село, залишиться вдома, а до доньки, напевно, прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, який рису був противнее проповідей отця Кіндрата. На дозвіллі коваль Мальований і славився найкращим живописцем на всю околицю. Сам ще тоді бути здоровим сотник Л. до викликав його навмисне в Полтаву пофарбувати дерев'яний паркан біля його будинку. Всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Коваль був Богобоязливий людина і писав часто образи святих: і тепер ще можна знайти в Т. церкви його євангеліста Луку. Але торжеством його мистецтва була одна картина, намальована на стіні церковної в правому притворі, в якій зобразив він святого Петра в день Страшного суду, з ключами в руках, виганяли з пекла злого духа; переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою погибель, а ув'язнені перш грішники били і ганяли його батогами, полін і всім, що попало. У той час, коли майстер працював над цією картиною і малював її на великій дерев'яній дошці, чорт з усієї сили намагався заважати йому: штовхав невидимо під руку, піднімав з горнила в кузні попіл і обсипав ним картину; але, незважаючи на все, робота була закінчено, дошку внесено до церкви і вправлена в стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мститися ковалеві.
Одна тільки ніч залишалася йому блукати по білому світі; але і в цю ніч він вишукував чимось зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, в тій надії, що старий Чуб ледачий і вайлуватий, до дяка ж від хати не так близько: дорога йшла по-за селом, повз млинів, повз кладовище, обгинала яр. Ще місячної ночі варенуха і горілка, настояна на шафран, могла б заманити Чуба, але в таку темряву навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та викликати з хати. А коваль, який був давно не в ладах з ним, при ньому нізащо не наважиться йти до доньки, незважаючи на свою силу.
Таким чином, як тільки чорт сховав у кишеню свій місяць, раптом по всьому світу зробилося так темно, що не всякий би знайшов дорогу до шинку, не тільки до дяка. Відьма, побачивши себе раптом в темряві, скрикнула. Тут чорт, під'їхав видрібцем, підхопив її під руку і пустився нашіптувати на вухо то саме, що звичайно нашіптують всього жіночого роду. Дивно влаштовано на світі! Все, що тільки живе в ньому, все силкується переймати і передражнювати один іншого. Колись, бувало, в Миргороді один тільки суддя та городничий походжали взимку у критих сукном кожухах, а все дрібне чиновництво носило Нагольний; тепер і засідатель і підкоморій отсмалілі собі нові шуби з решетилівського смушек з суконна покришки. Канцелярист і волосний писар позаторік взяли синьої китайки по шість гривень за аршин. Паламар зробив собі нанкові на літо шаровари і жилет з смугастого гарусу. Словом, все лізе в люди! Коли ці люди не будуть марні! Можна побитися об заклад, що багатьом здасться дивно бачити риса, який пустився й собі туди ж. Найприкріше те, що він, мабуть, уявляє себе красенем, тим часом як фігура # 0150; поглянути совісно. Рожа, як каже Хома Григорович, мерзота мерзотою, проте й він будує любовні кури! Але на небі й під небом так зробилося темно, що нічого не можна вже було бачити, що відбувалося далі між ними.
# 0150; Так ти, куме, ще не був у дяка в новій хаті? # 0150; говорив козак Чуб, виходячи з дверей своєї хати, сухорлявий, високому, в короткому кожусі, мужику з зарослий бородою, показує, що вже більше двох тижнів не торкався до неї уламок коси, яким звичайно мужики голять бороди, не маючи бритви. # 0150; Там тепер буде добра пиятика! # 0150; провадив далі Чуб, усміхаючись при цьому своє обличчя. # 0150; Як би тільки нам не запізнитися.
При цьому Чуб поправив свій пояс, що тісно його кожух, насунув міцніше свою шапку, стиснув в руці батіг # 0150; страх і грозу надокучливих собак; але, глянувши вгору, зупинився.
# 0150; Що за диявол! Дивись! дивись, Панас.
# 0150; Що? # 0150; вимовив кум і підняв свою голову теж догори.
# 0150; Як що? місяці немає!
# 0150; Що за прірву! Справді немає місяця.
# 0150; Ото ж бо що немає, # 0150; вимовив Чуб з деякою досадою на незмінну байдужість кума. # 0150; Тобі, мабуть, і потреби немає.
# 0150; А що мені робити!
# 0150; Треба ж було, # 0150; провадив далі Чуб, утираючи рукавом вуса, # 0150; якомусь дияволу, щоб йому не довелося, собаці, зранку чарку горілки випити, втрутитися. Право, як ніби на сміх. Навмисно, який сидів в хаті, дивився у вікно: ніч # 0150; чудо! Світло, сніг блищить при місяці. Все було видно, як удень. Не встиг вийти за двері # 0150; і ось, хоч в око стрель!
Чуб довго ще бурчав і лаявся, а тим часом в той же час роздумував, на що б зважитися. Йому он як хотілось побалакати про всяку всячину в дяка, де, поза всяким сумнівом, сидів уже і голова, і приїжджий бас, і Дегтяр Микита, який їздив кожні два тижні в Полтаву на торги і такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися від сміху. Вже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це було спокусливо, правда; але темрява ночі нагадала йому про ту ліні, яка так мила всім козакам. Як би добре тепер лежати, підібгавши під себе ноги, на лежанці, курити спокійно люльку та слухати крізь чарівну дрімоту колядки та пісні веселих парубків та дівчат, які юрмляться попід вікнами. Він би, поза всяким сумнівом, зважився на останнє, якби був один, але тепер удвох не так нудно і страшно йти темної ночі, та й не хотілося-таки здатися перед іншими ледарем чи боягузом. Закінчивши лайку за лайкою, звернувся він знову до кума:
# 0150; Так ні, кум, місяці?
# 0150; Дивно, право! А дай понюхати тютюну. У тебе, куме, добряча табака! Де ти береш його?
# 0150; Біса, славний! # 0150; відповів кум, закриваючи березову тавлінку, цяцьковану візерунками. # 0150; Стара курка не чхне!
# 0150; Я пам'ятаю, # 0150; продовжував все так само Чуб, # 0150; мені покійний шинкар Зозуля раз привіз тютюну з Ніжина. Ех, тютюн був! добрий тютюн був! Так що ж, куме, як нам бути? адже темно надворі.
# 0150; Так, мабуть, залишимося вдома, # 0150; вимовив кум, ухопившись за ручку дверей.
Якби кум не сказав цього, то Чуб, певно б, зважився залишитися, але тепер його начебто щось смикало йти наперекір.
# 0150; Ні, куме, ходім! не можна, потрібно йти!
Сказавши це, він вже і розгнівався на себе, що сказав. Йому було дуже неприємно тягнутися в таку ніч; але його втішало те, що він сам навмисне цього захотів і зробив-таки не так, як йому радили.
Кум, не виказавши на обличчі своєму ані найменшого знаку досади, як людина, якій рішуче все одно, чи сидіти вдома або тягнутися з дому, розглянувся, почухав паличкою батога свої плечі, і два кума вирушили в дорогу.
Тепер подивимося, що робить, залишившись одна, красуня дочка. Оксані не минув ще й сімнадцяти років, мало не по всьому світі, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була примхлива, як красуня. Якби вона ходила не в плахті і запасці, а в якомусь капоті, то розігнала б усіх своїх дівок. Парубки ганялися за нею юрбами, але, втративши терпіння, залишали мало-помалу і зверталися до інших, не так розпещеним. Один тільки коваль був упертий і не залишав свого залицяння, не дивлячись на те що і з ним чинили було нітрохи не краще, як з іншими.