Нарешті розгорілися дрова у всіх трьох печах. Дим повалив з труби. Подивившись видали, можна було подумати, що Дегтярний завод пущений на повний хід.
"А що? - подумав Мінька. - Ось візьмемо наженемо дьогтю. Он скільки берести даремно валяється". Він поділився цією думкою з Стасиком, Стасик з хомутові. Думка була така приваблива, що навіть помитися в річці забули. Катька побачила таких грязнуль і присіла. Так їй стало смішно.
- А ти руда! - розсердився її брат Стасик.
- Руда, руда! - підтримав Стасика Хомутов. - Вся в ластовинні, ряба.
Що правда то правда. Катька була така веснянкувата, що навіть сама себе не любила. Хомутов твердив все одне й те саме, що вона і сама знала. Втупився як дурник. Вона спочатку затихла і задумалась. Потім пішла за ріг. Потім стала ревіти. Їй було так прикро, що вона ревіла спочатку тихо, але потім почала все голосніше. І нарешті Катька розревілася що було сил.
Всі три Дігтяря давно перестали дражнити її веснянками, а вона ревіла на весь ліс і ніяк не могла зупинитися.
- У-у-у! - раз у раз лунало в лісі. - И-и-и-у!
- Катька, ти чого? - злякався Стасик.
Хомутов теж винне перетаптивался поруч.
Мінька думав, що робити. Слухати Катькин рев, та ще в лісі, було не дуже приємно, і тому Мінька думав. Раптом він покликав Стасика і сказав:
- Тягни решето, яке на гвоздиці!
Стасик швидко приніс решето.
- Ось! - Мінька сіл на траву. - Буду через решето засмагати. Щоб веснянки ...
- І я теж хочу веснянок, - заявив Стасик.
- І я, - сказав Хомутов.
Мінька подумав, скоса поглядаючи на Катьку. Вона ніби почала тихіше ревіти.
- Кинемо жереб, - сказав Мінька. - Кому першому засмагати.
Тепер Катька вже не ревіла, а просто пхикала. Хлопчаки тихо радилися про щось між собою. Раптом Катька побачила, як Хомутов ліг на траву обличчям до сонечка.
Мінька поклав решето прямо йому на обличчя і сказав:
- Тільки не ворушись! А то не вийде.
Катька зовсім перестала плакати. Хомутов терпляче лежав під решетом, але сонечко вже сідало.
"Напевно, мало спеку, - стурбовано думав Мінька. - Краще завтра ..."
- Знаєш що? - раптом обернувся Мінька до Стасику. - Давай збільшувальне скло. Спробуємо по одній.
Отже, Хомутов засмагав через решето, щоб отримати веснянки все відразу, а Стасик і Мінька по черзі наставляли фокус збільшувального скла на щоки один одному, намагаючись робити веснянки.
Стасик раптом підстрибнув:
- Ух! Пече! - Він потер щоку. - Ні, Міня, краще не будемо.
- А я знаю як! - підійшла до них Катька.
- Треба коричневий олівець. Ні, краще жовтий.
Один Хомутов нічого не думав. Він давно солодко спав під решетом і тільки сопів. Веснянки явно не виходили, але повітря-то дуже добре проходив в дірочки решета. Туди і сюди.
- Ех, знову заснув, - сказав Стасик. - Навіть комарів не боїться.
Все-таки комарі, а може бути розмови, пробудили сплячого Хомутова. Всі побігли в завод, треба було подумати про їжу і нічліг. Але Катька спочатку послала всіх вмитися в річці.
(Бенкет. Стасик в біді. Баба-яга заглядає у вікно. Гроза. Тривога в селі.)
Після вечері Хомутов запитав:
- А коли бенкетувати будемо?
- Я забув, - сказав Мінька. - Давай зараз, ще встигнемо.
Під Катькин керівництвом швидко принесли води, вимили стіл і застелили його газетою.
Мінька розсадив усіх навколо столу і сказав:
- Хто пригощати буде?
- Ти, - сказав Стасик.
- Ні, нехай краще Катька.
Катька початку пригощати гостей. Вона частувала їх пирогами, холодцем, вином і холодником. Потім знову пирогами. Порожня пляшка зображувала гарячий самовар.
- Їжте, гості, уважно, - тонким голоском пригощала Катька.
Незабаром Мінька закотив очі і заспівав: "Не дорікай несправедливо", а Стасик почав гойдатися з боку в бік, а Хомутов почав зображати грає гармоніста. Всі троє кричали хто на що здатний, а Катька кожного заспокоювала.
Веселий же був день!
Бенкетувати незабаром набридло, і Катька прибрала зі столу. Мінька зробив з паперу окуляри, взяв замість указки вільховий пруток і провів чи бесіду, то чи лекцію. Потім грали в магазин, і головним продавцем знову була Катька, після чого почали по черзі зважуватися на мотузкових вагах. Стасик виявився важчим за всіх.
Прийшла ніч. Топки в печі давно згасли, тільки якась головешка все ще диміла. Мінька розпорядився, щоб Катька постелили на тапчані, а сам задом поліз ночувати в глиняний куб. Куб і правда злегка нагрівся. У ньому було зручно лежати, хоча і не дуже чисто. Хомутову в куб допоміг забратися Стасик, а Стасику Катька. Ну і помилку же зробив Стасик! Він заліз у куб НЕ задом, як треба було, а головою вперед. Розвернутися ж в кубі місця не вистачило, і Стасик перелякався і закричав. Йому здалося, що тепер йому взагалі не вилізти з цієї глиняної душогубки.
- Міня! - кричав Стасик. - Мінюшка-а-а! Виручи! Будь ласка…
Мінька по пояс виліз, опустився на руки, почав витягати ноги і боляче впав. Але йому було не до цього. Стасик кричав з куба. Мінька та Катька потягли його за ноги і виволокли. Тільки після цього Стасик заспокоївся.
- Знову полізеш? - запитав Хомутов, виглядаючи з круглої глиняній діри.
- Ага, - сказав Стасик. - Там добре.
Він поліз, але поліз знову головою, а треба було задом, і ось було сміху! Ніяк Стасик не міг навчитися залазити головою назад! Довелося Мінько показувати, як це робиться. Нарешті все вляглися на свої місця, і Катька теж, тільки спершу закрила двері на великий старовинний гачок.
- Це мерин, напевно. Рижко.
- Або корова, - заспокоював Стасик сестру.
- Звичайно, мерин, - сказав Мінька та виліз із куба. - Підемо, тепер подивимося.
- Ой, не відкриєш! - знову заплакала Катька.
Та й Стасик і Хомутов були за те, щоб двері не відкривати і нікуди не ходити.
Гроза йшла над темним лісом, все ближче і ближче. Грім гримів уже над самою дахом, він кидався далеко в сторону, то знову повертався назад. Було страшно, коли він тріщав зовсім поруч, ще моторошніше виблискувала зелена блискавка. Коли вона виблискувала, то в сараї висвітлювалися навіть найтемніші кути і Катька закривала очі від страху.
Нарешті вибухнула над ними справжня буря. Вітер з гуркотом зірвав з даху кілька шалівок. Полив дощ, грім тріщав оглушливо і безперервно. Шум лісу, дощу і вітру чувся в темряві, коли грім затихав, але грім майже не стихав і носився над землею безперервно, так само, не перестаючи, світили блискавки. Вони зливалися в одну суцільну, і все шуміло, гриміло, блискало навколо. Хлопці, перелякані, притихли.
Гроза довго не могла заспокоїтися. Вона нарешті почала зменшувати свій шум і гуркіт, дощ і вітер потроху стихали. Грім йшов все далі і далі. Під цей рік, що минає і стихаючий грім, намучилися, все четверо не помітили, як заснули.
Бабка Клювіха ходила в той день в ліс за ягодами і, почувши далекий грім, надумала йти безпосередньо, без дороги. Вона заплутали і вийшла зовсім не туди, куди їй було треба. Вона вийшла до старого дігтярні заводу. Клювіха завжди боялася цього місця, та й гроза наближалася все швидше. Але хто в селі був найцікавіший? Звичайно, вона, баба Клювіха! Їй здалося, що багаття на галявині біля заводу був свіжий.
"Хто це тут? - злякано подумала вона. - Пастух не ганяє сюди корів, рибалок в селі немає. - Страх напав на бабцю. -" А раптом це біженці, або які шпіени, або, може бути, зовсім нечиста сила? "Гроза вже йшла зовсім поруч. Бабкіно цікавість росло разом зі страхом, і вона підійшла ближче до заводу.
І вона відразу зрозуміла, що справа не гаразд. Пахло димом. Бабка набралася сміливості і заглянула у вікно. Вона ледве не закричав від страху. В одній з трьох топок тліли вугілля. З середнього куба на Клювіху дивилася чорна і кудлата рожа, з другого куба звісилась чиясь рука. У третьому кубі теж хтось заворушився, заворушилося і на тапчані під вікном.