Головна | Про нас | Зворотній зв'язок
український етнос - найбільший за чисельністю народ в Укаїни. українські живуть також в ближньому зарубіжжі, США, Канаді, Австралії та ряді європейських країн. Відносяться до великої європейської раси. Сучасна територія розселення українського етносу простяглася від Конотопської області на заході до Далекого Сходу на сході і від Харцизької області і Північної Сибіру на півночі до передгір'їв Кавказу і Казахстану на півдні. Вона відрізняється складною конфігурацією і склалася в результаті тривалих міграцій, спільного проживання в одних регіонах з іншими народами, процесів асиміляції (наприклад, деяких фінно-угорських груп) і етнічного поділу (з білорусами і українцями).
Назва народу «русь» або «рос» з'являється в джерелах в середині VI ст. Ясності в походженні слова «Русь» немає. За найбільш поширеною версією етнонім «Русь» пов'язаний з найменуванням «ріс», «рус», висхідним до назви річки Рось, притоки Дніпра. Слово «Русь» було поширене в Європі.
Антропологічно українські однорідні в тому відношенні, що всі вони входять до складу великої європеоїдної раси. Разом з тим між окремими групами спостерігаються відмінності. Серед українського населення північних областей переважають ознаки атланто-балтійської раси, українські центральних районів складають східноєвропейський тип середньоєвропейської раси, українські північного заходу представлені східно-балтійським типом біломорьско-балтійської раси, серед українських півдня виявляються ознаки домішки монголоїдного і середземноморського елементів.
Етногенез українського етносу тісно пов'язаний з походженням давньоруської народності, в становленні якої, в свою чергу, важливу роль зіграли східнослов'янські племена. Давньоруська народність з общевосточнославянскім самосвідомістю сформувалася в період єдності давньоукраїнської ранньофеодальної Київської держави (Київської Русі IX - початку XII ст.). У період феодальної роздробленості загальна самосвідомість не було втрачено, що позначилося, зокрема, на формуванні етнонімів, що позначають в наступні століття три східнослов'янські народи - великоросів, малоросів, білорусів.
До періоду, коли почався новий процес об'єднання українських, українців і білорусів в українській державі, етнічна диференціація східних слов'ян, що розвивалася в XIV - XVII ст. зайшла досить далеко (хоча і не була до XIX - XX ст. цілком завершеною) і виявилася незворотною. Східні слов'яни продовжували розвиватися в умовах інтенсивних міжетнічних контактів, але вже як три самостійні народи.
Найважливішими особливостями етнічної історії українських були постійна наявність слабозаселенних територій і багатовікова міграційна активність українського населення. Період, що передував формуванню давньоукраїнської держави, так само як і епоха Київської Русі, ознаменувався рухом східнослов'янського етнічного масиву на північ і північний схід і заселенням тих областей, які згодом утворили ядро російської (великоруської) етнічної території.
Етнічне ядро українського народу склалося в XI - XV ст. в межах земель, що лежать в Волго-Оксько межиріччі і кордони Великого Новгорода, в ході запеклого опору монголо-татарської залежності.
Після звільнення від ординського ярма почалося вторинне заселення «дикого поля», т. Е. Південноукраїнських районів, розорених ординськими набігами. Далі були переселення в Поволжі в XVII - XVIII ст. в Сибір, на Північний Кавказ, пізніше - в Казахстан, на Алтай і в Середню Азію. В результаті поступово сформувалася велика етнічна територія українців. В ході освоєння українськими нових територій проходили інтенсивні міжетнічні контакти з представниками ряду інших народів. Ці та інші фактори сприяли тому, що в складі українського народу збереглися або сформувалися особливі (відокремлені) етнографічні, етноконфесійні, етнохозяйственние групи.
У XVIII - XIX ст. поступово формується російська нація. Можна сказати, що в другій половині XIX ст. в основному склалася російська нація. Реформи 60-х рр. XIX ст. дали сильний поштовх розвитку капіталізму вУкаіни. Протягом XIX ст. відбувалося формування російської інтелігенції, були досягнуті великі успіхи в галузі літератури, мистецтва, науки, громадської думки. Разом з тим зберігалися в певній мірі архаїчні форми традиційної культури.
При відсутності зведених статистичних даних, аж до XVII ст. за різними підрахунками, в українській державі в середині XV ст. налічувалося 6 млн. чоловік, в першій половині XVI ст. 6,5 - 14,5, в кінці XVI ст. 7 - 14, а в ХVII ст. 10,5 - 12 млн. Чоловік.
У XVIII ст. демографічний стан української держави і українського народу представляється в наступному вигляді. У 1719 р все населеніеУкаіни становило 15 738 млн. Чоловік, в тому числі українські - 11 128 млн. У 1795 р з 41 175 млн. Населення українські налічували 19 619 млн. Чоловік, або 49% від усього населення. У наведених даних не враховано російське населення, що проживало в Прибалтиці, белоукраінскіх і українських губерніях, в області козачих військ (Донського і Уральського).
Після входження до складу української імперії по Ништадскому світу (1721 г.) Естляндії і Ліфляндії, а пізніше Курляндії, на початку XIX ст. Фінляндії та Бессарабії, а в другій половині століття Середньої Азії і Далекого Сходу українські почали заселяти і ці регіони. Таким чином, міграційні рухи українського народу в XIX - початку XX ст. не припинялися, утворювалися нові осередки українського заселення. В результаті цих рухів чисельність українського населення в Центрально-Промисловому і Північному регіонах Європейської частини країни росла повільніше, ніж в південних заселених регіонах.
За переписом 1897 р все населення країни нараховувало 125,6 млн. Чоловік, з них українські становили 43,4% його складу (55,7 млн. Осіб), велика частина з них перебувала в Європейській частині країни.