Нудно Єгорка цілий день в хаті. Гляне в віконце: біло кругом. Замело Лєснікова хатинку снігом. Білий варто ліс.
Знає Єгорка галявинку одну в лісі. Ех, і містечко! Як не прийдеш - стадо куропач з-під ніг. Фррр! Фррр! - на всі боки. Тільки стріляй!
Так що куріпки! Зайці там здорові! А напередодні бачив Єгорка на галявині ще слід - невідомо чий. З лисий буде, а когтіщі прямі, довгі.
От би самому вистежити по сліду дивовижного звіра. Це тобі не заєць! Це і тятька похвалить.
Зайнялося Єгорка: зараз в ліс бігти!
Батько біля віконця чоботи валяні підшиває.
- Дозволь в ліс: куропач
- Бач, чого надумав, проти ночі щось!
- Пусти-й, тять! - жалібно тягне Єгорка.
Мовчить батько; у Егорки дух зайняло, - ой, не пустить!
Не любить лісник, щоб хлопчина без діла валандался. А й те сказати: полювання пущі неволі. Чому хлопчиськові НЕ пром'яли? Все в хаті та в хаті ...
- Іди вже! Так гляди, щоб до сумерок назад. А то у мене розправа коротка: відберу фузею і ременем ще настегаю.
Фузея - це рушниця. У Егорки своє, дарма що хлопчині чотирнадцятий рік. Батько з міста привіз. Одноствольное, Бердана називається. І птицю і звіра з нього бити можна. Гарне рушницю.
Батько знає: Бердана для Егорки - перша річ на світі. Погрози відібрати - все зробить.
- Миттю обернуся, - обіцяє Єгорка. Сам вже кожушок натягнув і берданку з цвяха зірвав.
- Ото ж бо, обернуся! - бурчить батько. - Бач, ночами вовки кругом виють. Дивись у мене!
А Егорки вже немає в хаті. Вискочив на двір, став на лижі - і в ліс.
Відклав лісник чоботи. Взяв сокиру, пішов в сарай сани лагодити.
Сутеніти стало. Скінчив старий сокирою стукати.
Час вечеряти, а хлопчини немає.
Чути було: пальнув разів зо три. А з тих пір нічого.
Ще час минув. Лісник зайшов в хату, поправив гніт в лампі, запалив її. Вийняв каші горщик з печі.
Егорки все немає. І де подівся, поганець?
Поїв. Вийшов на ганок.
Прислухався - нічого не чути.
Варто ліс чорний, суком НЕ трісне. Тихо, а хто його знає, що в ньому?
Здригнувся лісник. Або здалося? З лісу знову:
Так і є, вовк! Інший підхопив, третій ... ціла зграя!
Тьохнуло в грудях: не інакше, на Єгоркін слід напали звірі!
Лісник заскочив до хати, вибіг - в руках двостволка. Скинув до плеча, з дув спалахнув вогонь, гримнули постріли.
Вовки пущі. Слухає лісник: чи не відгукнеться чи де Єгорка?
І ось з лісу, з темряви, слабо-слабо: «бумм!»
Лісник зірвався з місця, рушницю за спину, прив'язав лижі - і в темряву, туди, звідки долинув Єгоркін постріл.
Темь в лісі - хоч плач! Ялинові лапи хапають за одяг, колють особа. Дерева щільною стіною - НЕ продерёшься.
А попереду вовки. В голос тягнуть:
Лісник зупинився; вистрілив ще.
Нема відповіді. Тільки вовки.
Знову став продиратися крізь хащі. Йшов на вовчий голос.
Тільки встиг подумати: «Виють, - поки, значить, ще не дісталися ...» Тут разом виття обірвався. Тихо стало.
Пройшов лісник ще вперед і став.
Вистрілив. Потім ще. Слухав довго.
Тиша така - прямо вухам боляче.
Куди підеш? Темно. А йти треба.
Рушив навмання. Що не крок, то густіше.
Стріляв, кричав. Ніхто не відповідає.
І знову, вже сам не знаючи куди, крокував, продирався лісом.
Нарешті зовсім з сил вибився, осип від крику.
Став - і не знає, куди йти: давно втратив, в якій стороні будинок.
Придивився: ніби вогник через дерев? Або це вовчі очі блищать?
Пішов прямо на світло. Вийшов з лісу: чисте місце, посеред нього хата. У віконці світло.
Дивиться лісник, очам не вірить: своя хата стоїть!
Коло, значить, дав в темряві по лісі.
На дворі ще раз вистрілив.
Нема відповіді. І вовки мовчать, що не виють. Видно, видобуток ділять.
Скинув лісник лижі, зайшов в хату. В хаті кожуха не зняв, сів на лавку. Голову на руки впустив та так і завмер.
Лампа на столі зачаділа, блимнула і згасла. Не помітив лісник.
Мутний забілів світло за віконцем.
Лісник піднявся. Страшний став: в одну ніч постарів і згорбився.
Сунув за пазуху хліба окраєць, патрони взяв, рушницю.
Вийшов на двір - світло. Сніг блищить.
З воріт тягнуться по снігу дві борозни від Єгоркін лиж.
Лісник подивився, махнув рукою. Подумав: «Якщо б місяць вночі, може, і знайшов би хлопчину по белотропу. Піти хоч кісточки зібрати! А то буває ж таке! - може, і живий ще. »
Приладнав лижі і побіг по сліду.
Борози повернули ліворуч, повели вздовж узлісся.
Біжить по ним лісник, сам очима по снігу нишпорить. Не пропускає ні сліду, ні подряпини. Читає по снігу, як по книзі.
А в книзі тій записано все, що з Єгорка сталося за ніч.
Дивиться лісник на сніг і все розуміє: де Єгорка йшов і що робив.
Ось біг хлопчина опушкою. Осторонь на снігу хрестики тонких пташиних пальців і гострих пір'я.
Сорок, значить, злякав Єгорка. Мишковала тут сороки: кругом мишачі петлі-доріжки.
Тут звірка з землі підняв.
Білка по насту стрибала. Її слід. Задні ноги у неї довгі - следок від них теж довгий. Задні ноги білка вперед за передні закидає, коли по землі стрибає. А передні ноги короткі, маленькі - следок від них крапочками.
Бачить лісник: Єгорка білку на дерево загнав, там її і вдарив. Звалив в сніг з гілки.
«Влучний хлопчина!» - думає лісник.
Дивиться: тут ось Єгорка підібрав видобуток і далі пішов в ліс.
Покружляли, покружили сліди по лісі і вивели на велику галявину.
На галявині Єгорка, видать, розглядав заячі сліди - Малікі.
Густо натропілі зайці: тут у них і петлі і смёткі - стрибки. Тільки Єгорка не став розплутувати заячі хитрості: лижні борозни прямо через Малікі йдуть.
Он далі сніг осторонь розпушену, пташині сліди і обгорілий пиж на снігу.
Куріпки це білі. Ціла зграя спала тут, в сніг зарившись.
Почули птиці Єгорку, спурхнули. А він випалив. Всі полетіли; одна гепнувся. Видно, як билася на снігу.
Ех, лихий ріс мисливець: птицю на льоту валив! Такий і від вовків відбиватися може, даром їм в зуби не дасться.
Заквапився лісник далі, самі ноги біжать, встигають.
Привів слід до куща - і стоп!
Зупинився Єгорка за кущем, товче лижами на місці, нагнувся - і рукою в сніг. І в сторону побіг.
Метрів сорок прямо тягнеться слід, а далі їздити став. Е, та тут звірині сліди! Завбільшки з лисячі, і з кігтями ...
Що за дивина? Зроду такого сліду не бачено: не велика лапа, а когтіщі з вершок довжиною, прямі, як цвяхи!
Кров на снігу: пішов далі звір на трьох. Праву, передню, Єгорка йому зарядом перешиб.
Колесить по кущах, жене звіра.
Де вже тут було хлопчині додому вертати: подранка хіба мисливець кине?
Тільки ось що за звір? Боляче здорові когтіщі! Хопне такими по животу через куща ... Хлопчині багато треба!
Глибше і глибше в ліс лижний слід - крізь кущі, повз пнів, навколо повалених вітром дерев. Ще на корч налетиш, лижу поламаєш!
Ех, жовторотий! Заряд, що чи, береже? Ось це місце - за вивернутими корінням - і добити б звіра. Нікуди йому тут податися.
А руками хіба скоро візьмеш? Сунься до нього, до пораненого! Розлючений-то і хомячішко в руки не дасться, а цей звір, видать, важкий: шпарки від нього в снігу глибокі.
Так що ж це: ніяк сніг падає? Біда тепер: занесе слід, тоді як бути?
Кружляє, колесить по лісі звіриний слід, за ним лижний. Кінця не видно.
А сніг гущі, гущі.
Попереду просвіт. Ліс пішов рідкісний, шірокоствольний. Тут скоріше ще сліди засинає, все гірше їх бачити, важче розбирати.
Ось нарешті: наздогнав тут Єгорка звіра! Сніг ухвалять, кров на ньому, сіра жорстка шерсть.
Поглянути треба по шерсті-то, що за звір такий. Тільки не гаразд тут якось наслежено ... На обидва коліна хлопчина в сніг упав ...
А що там попереду стирчить?
Лижа! Інша! Вузькі глибокі ями в снігу: біг Єгорка, провалився ...
І раптом - спереду, праворуч, ліворуч, навперейми - широка, немов собачі, сліди.
Вовки! Наздогнали, прокляті!
Зупинився лісник: на щось тверде натрапила його права лижа.
Глянув: Бердана лежить Єгоркіна.
Так ось воно що! Мертвою хваткою схопив ватажок за горло, впустив хлопчина рушницю з рук, - тут і вся зграя прийшла ...
Кінець! Глянув лісник вперед: хоч би одежа жмут підібрати!
Ніби сіра тінь майнула за деревами. І зараз же звідти глухе гарчання і дзявкаючи, точно пси зчепилися.
Випростався лісник, зірвав рушницю з плеча, рвонув вперед.
За деревами над купою закривавлених кісток, вишкіривши зуби і підняв шерсть, стояли два вовки. Кругом валялися, сиділи ще кілька ...
Страшно скрикнув лісник і, не цілячись, випалив відразу з обох стволів.
Рушниця міцно віддало йому в плече. Він похитнувся і впав в сніг на коліна.
Коли розійшовся пороховий дим, вовків уже не було.
У вухах дзвеніло від пострілу. І крізь дзвін йому ввижався жалібний Єгоркін голос: «тять!»
Лісник чогось зняв шапку. Пластівці снігу падали на вії, заважали дивитися.
- тять. - так виразно знову почувся тихий Єгоркін голос.
- Юрась! - простогнав лісник.
Лісник злякано підхопився, обернувся ... На суку великого дерева, обхопивши руками товстий стовбур, сидів живий Єгорка.
- Синку! - скрикнув лісник і без пам'яті кинувся до дерева.
казка За следамОкоченевшій Єгорка мішком звалився на руки батькові.
Духом домчав лісник до дому з Єгорка на спині. Тільки раз довелося йому зупинитися - Єгорка пристав, лепече одне:
- тять, Берданов мою підбери, Берданов ...
У печі жарко палав вогонь. Єгорка лежав на лавці під важкої овчиною. Очі його блищали, тіло горіло.
Лісник сидів у нього в ногах, поїв його гарячим чаєм з блюдечка.
- Чую, вовки близько, - розповідав Єгор. - здрейфив я! Рушниця упустив, лижі в снігу загрузли, кинув. На перше дерево вліз, - вони вже тут. Скачуть, окаянні, зубами клацають, мене дістати хочуть. Ух, і страшно, тятя!
- Мовчи, синку, мовчи, рідний! А скажи-но, стрілок, що за звіра ти подшіб?
- А борсука, тятя! Здоровий барсучіще, що твоя свиня. Бачив кігті-то?
- Борсук, кажеш? А мені і невтямки. І справді: лапа-то у нього пазуриста. Бач, виліз на відлигу, засоня! Спить він в мороз, рідкісну зиму вилізе. Стривай ось - весна прийде, я тобі нору його покажу. Знатна нора! Лисиці дарма такий НЕ вирити.
Але Єгорка вже не чув. Голова його впала набік, очі самі закрилися. Він спав.
Лісник узяв у нього з рук блюдце, щільніше прикрив сина овчиною і глянув у вікно.
За вікном розходилася заметіль. Сипала, сипала і кружляла в повітрі білі легкі пластівці - засипала плутані лісові сліди.