Сторінка 8 з 23
Сім'я як чинник виховання особистості дитини
Сім'я - провідний чинник розвитку особистості дитини, від якого багато в чому залежить подальша доля людини.
З іншого боку, сім'я є досить замкнуту спільність близьких людей, які виховують один одного, орієнтуючись на інтереси суспільства, потреби, використовуючи при цьому апробовані часом кошти, методи і прийоми виховання, які передаються від покоління до покоління. Спостерігається запозичення нових способів впливу, які дорослі члени сім'ї бачать в нашому житті, дізнаються зі спеціальної літератури. У міру своїх сил і педагогічних можливостей сім'я керує становленням особистості дитини. Це характеризує сім'ю як чинник виховання.
Сім'я виступає фактором виховання ще й тому, що є організатором різноманітних видів діяльності дітей. Від народження дитина, на відміну від багатьох представників тваринного світу, не володіє вміннями, які забезпечать його самостійне життя. Його взаємодія зі світом організовують батьки та інші члени сім'ї. У цьому закладено великий педагогічний сенс, бо навіть дитина, якій пощастило народитися в сприятливому середовищі, не зможе повноцінно розвиватися, якщо він обмежений чи позбавлений можливості активної взаємодії з нею. Справа в тому, що сам по собі він не опановує засобами освоєння, засвоєння і присвоєння тих досягнень культури, якими він оточений. У сім'ї починається залучення дитини до різних видів діяльності: пізнавальної, предметної, ігрової, трудової, навчальної, а також діяльності спілкування. Спочатку дорослі діють з дитиною спільно, стимулюючи і підкріплюючи його активність. Але в міру того, як дитина опановує окремими діями, представляється можливість організувати його діяльність як спільно-розділену з дорослим.
У міру оволодіння дитиною тими чи іншими діями він перетворюється в суб'єкта власної діяльності, але і на цьому етапі йому необхідна увага дорослого, емоційна підтримка, схвалення, оцінка, іноді - підказка, додаткова інформація про те, як краще зробити, вчинити в тій чи іншій ситуації і т.д. Батькам важливо знати міру, розумне співвідношення дитячої та своєї власної активності, не виконувати за дитину те, чого він вже навчився.
Темп сучасного життя настільки напружений, що дорослим іноді легше зробити щось за дитину, ніж чекати, коли він впорається з цим сам. І батьки продовжують годувати дитину з ложки, прибирати за ним іграшки, одяг, витирати йому ніс. Набагато важче і клопітно придумати і здійснити спосіб, який допоможе включити в справу самої дитини. З точки зору виховання перший шлях неекономічний, недалекоглядний, оскільки призводить до інфа-тілізму, до синдрому безпорадності в поведінці дитини і згодом - дорослої людини. Нескінченні побоювання, зайва обережність дорослих, недолік у них терпіння і вічний дефіцит часу призводять до того, що в дошкільні роки, коли дитині властива активність, прагнення до самостійності ( «Я сам!»), Його постійно зупиняють: «Ти не вмієш, дай я зроблю »,« Не лізь! »,« Не чіпай! »Це стримує розвиток самостійності, рішучості, а отже, ускладнить життя дитини на наступних етапах, коли він буде відвідувати дошкільний заклад, піде в школу.
Батькам можна порадити: підтримуйте кожну спробу, кожна ознака самостійно-ності дитини, поступово збільшуйте навантаження, озбройтеся терпінням, що не кидайтеся робити за малюка те, що він може зробити сам. Якщо коректна допомогу дорослих дитині здійснюється без акценту на його безпорадність, без приниження його гідності, якщо вона є своєчасною і непомітна, то в структурі особистості дитини закріплюється перший елемент справжньої самостійності - потреба в доцільних діях, що завершуються практичним результатом, що володіє суспільною значимістю, культурним змістом. А це передумова розвитку наполегливості, посидючості, здатності до самоконтролю і самооцінці результатів своєї діяльності і себе як діяча.
Слід пам'ятати, що міра зусиль дитини повинна відповідати міру його можливостей. Умова сприятливості діяльності - переживання дитиною радості від її процесу, результату, отриманого продукту. Тому однаково згубно позначиться недооцінка можли-ностей дитини і його перевантаження. Так, занадто важке завдання, що перевищує межі можливостей дитини, може залишитися невиконаним, що принесе йому прикрість, спричинить зниження вольових зусиль. Практика показує, що дитина з меншою охотою і старанністю виконує те, що вже освоєно, «пройдено», якщо не внести нові елементи в його діяльність (розширити коло дій, запропонувати нові матеріали).
Таким чином, організовуючи діяльність дитини, батькам доцільно враховувати, яким чином створити для нього ситуацію успіху, завдяки якій відбувається суб'єктивне переживання придбаних досягнень, хоч би малі вони не були. Ефективним виявиться позитивне підкріплення намірів дитини, авансування успіху, акцентування уваги на позитивних рисах дитини, посилення мотиву діяльності. Відчуття успіху створює у дитини атмосферу емоційного підйому, а це, в свою чергу, ініціює активність, стимулює бажання трудитися (вчитися, грати).