Скажімо прямо, картинка радянської «тіні» у творців серіалу вийшла однобокою. Горезвісна фарцовка не вимагала ні особливого розуму, ні кмітливості: вивчити англійську і виміняти у іноземця джинси Wrangler на матрьошку зміг би будь-який студент-недоучка. А як щодо організувати виробництво точно таких же? Так, на радянському обладнанні, з місцевих матеріалів, та так, щоб один в один, щоб тільки фахівець міг відрізнити від «фірми»? А ще приховати це виробництво від сторонніх очей, налагодити мережу збуту так, щоб комар носа не підточив? Головними героями тіньової економіки часів розвиненого соціалізму були зовсім не фарцовщики, а існуючі з ними пліч-о-пліч підпільні підприємці. Або, як їх ще називали, - цеховики.
Про фарцовщика писали і знімали досить багато. Про цеховики - майже нічого. Тему спробували трохи підняти в радянські часи, але згадується хіба що фільм Юрія Кари «Злодії в законі», присвячений складного бурління злочинного світу Абхазії часів пізнього застою. Але навіть там, як і в багатьох інших радянських кінодетективи, злодії - на першому місці, а цеховики на другому плані в якості пасивно-пасивних жертв, з яких збирають «податки» за допомогою праски.
За часів пострадянські вийшла ще пара-трійка книжок, кілька документальних фільмів по різних телеканалах - і все. Воно і зрозуміло, час був такий, що з усіх щілин повилазили невідомі звірятка, в порівнянні з діяннями яких радянська оргзлочинність виглядала дитячою забавкою. Навіщо колишнє ворушити? А ось ми - згадаємо.
У хрущовські часи, особливо після того, як була прийнята знаменита програма КПРС, в якій стверджувалося що «вже нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі», держава стало нещадно розправлятися з «пережитками» в особі який зберігся з часів НЕПу приватного підприємництва. Держава обрушилося навіть на приватні пральні на дому, прагнучи, де тільки можна, замінити їх своїми «Бюро добрих послуг». Стало неможливим навіть просто взяти і купити дошки для будівництва дачі навіть на чесно зароблені кошти.
Тут-то і з'ясувалося, що планова економіка годиться хіба тільки для воєнного часу або диктатури: навіть кращі фахівці просто не встигали оперативно реагувати на зростаючі потреби післявоєнних поколінь. А люди раптом забажали навіть не багатства, а нормального для сучасної людини різноманітності вибору товарів і послуг. Просто «тому що не всі хочуть ходити в сірому і синьому», як влучно висловився на цю тему один з персонажів «фарци». Тіньове виробництво повинно було виникнути, так як люди, задовольнили первинні потреби в їжі і безпеки, завжди хочуть споживати товари, послуги, враження, нарешті.
Як ставали цеховиками? Варіантів було безліч, але основних шляхів всього два: або людина сама вигадував виробничу схему, і тоді рано чи пізно на нього виходили люди, які пояснювали йому правила гри, або йому відразу пропонували підключитися до вже існуючої системи. Другим шляхом йшли так звані промислові дисиденти. Людина приходив працювати на підприємство і виявляв там кричущу безгосподарність. Після пари-трійки звернень до начальства з раціоналізаторськими пропозиціями, до нього доходив той простий факт, що мешканці кабінетів плювати хотіли на принципи ефективності, і раціоналізатор починав працювати на себе.
Уникнути входження в «тіньовий» співтовариство було практично неможливо. Це фарцовщики могли працювати в поодинці, та й то з чималою часткою ризику, а цеховик за своєю природою не міг не експлуатувати чужу працю. Займатися і виробництвом, і збутом одночасно було не можна: подібні схеми перетворювали і без того нелегку працю цеховиків в російську рулетку з шістьма патронами в барабані. До того ж після виходу на певний рівень виробництва, придбання зв'язків з легальної «дахом» ставало нагальною потребою.
Зрозуміло, у міру свого розвитку, радянська «тінь» створювала інститути, структури та ієрархії, засновані на принципі розкрадання або більш ефективного використання соціалістичної власності, кому як більше подобається. У самому низу харчового ланцюжка знаходилися «несуни», тобто громадяни сповідували принцип «тягни з заводу кожен цвях, ти тут господар, а не гість». Крали на виробництві та в торгівлі якщо не все, то багато. Частина вкраденого потім перепродували по «тіньовим» каналам.
Далі йшли «ліваки», ті, хто ніяких нових товарів і послуг не створював, а просто працював на своєму місці трохи більше і краще ніж було потрібно державі, а різницю клав собі в кишеню. Співробітник автосервісу днем міг працювати як всі, «на зарплату», а ввечері і вночі - лагодити машини людей «тіні», надаючи послуги зовсім іншої якості і, зрозуміло, по іншим цінам. До цієї ж належали і радянські підпільні продюсери, які займалися на державних майданчиках (а інших у СРСР не було) організацією неофіційних концертів офіційних радянських «зірок» або ж напівзабороненим начебто Висоцького і рок-музикантів.
До «лівакам» належала й частина цеховиків раннього покоління, наприклад знамениті львівські трикотажники, що тримали одну з останніх уцілілих легальних артілей. Всі їх злочин полягало в тому, що вони виробляли більше продукції, ніж декларували, і цього виявилося досить для статті за розкрадання соцвласність і восьми (!) Смертних вироків. Втім, треба зауважити, що і в капіталістичному світі вони пішли б під суд, тільки вже за несплату податків. І ніхто б їх від імені держави не вбив.
Нарешті самі цеховики, тобто ті, хто створював нові товари, використовуючи для цього обладнання і ресурси, які належали державі, організатори підпільних виробництв. Причому не тільки, «ганчірок», а й досить складних виробів, наприклад автомобільних запчастин, підроблених американських сигарет і копій західної музичної апаратури з вітчизняних деталей. Було і таке.
На вершині піраміди стояли «тіньовики», без яких вся ця система була б неможлива: корумповані представники влади або каральних органів, які надавали «дах» підпільним підприємцям. Самі вони, зрозуміло, нічого не крали або навпаки розкрадали соцвласність на мільйони і мільярди. При цьому у них практично не було шансу не те щоб потрапити на лаву підсудних, а навіть стати об'єктами слідства. Такі випадки за всю історію СРСР можна перерахувати по пальцях: справа магазину «Океан», «Узбецьке (бавовняне)» справу і так далі.
«Тінь» завжди була змушена існувати пліч-о-пліч з злодійським світом, при цьому не входячи в нього. Для злодійського «закону» цеховики завжди йшли по розряду «ні риба ні м'ясо». З точки зору закону справжнього вони однозначно належали до злочинного світу, але при цьому вся їх діяльність суперечила базовим принципам блатний моралі: "Не працювати» і «вкрав, випив - в тюрму». Уже в таборах сталінського часу «побутовці»: розкрадачі, розтратники і засуджені непмани становили свою «масть», відокремлену як від «урок», так і від «політичних».
Після того як в 50-х був узятий курс на повне і остаточне придушення приватного підприємництва, система відносин між двома половинами кримінального світу визначилася остаточно. Цеховики відразу стали ласою і безпечної здобиччю. Злодії чітко розуміли що «торгаша» можна шантажувати, грабувати, та хоч різати на шматки, а він все одно ні за що не піде в міліцію. Тому що за найтяжчу форму привласнення чужого майна - розбій по КК РРФСР 1960 року давали від 8 до 15 років, а за розкрадання соціалістичної власності за указом від 5 травня 1961 року - «аж до вищої міри». Ось так були збудовані державні пріоритети, де люди з підприємницькою жилкою виявлялися страшніше бандитів.
Вся ця вольниця тривала без малого 20 років, до тих пір, поки в 1979 році в Кисловодську не відбувся знаменитий «сходняк» злодіїв в законі з усього СРСР, на якому вперше були присутні делегати від цеховиків. У вряди-годи було досягнуто домовленості: комерсанти повинні віддавати 10 відсотків прибутку в злодійський «общак», а за це вони будуть отримувати захист. Можна сказати, що саме на цьому «з'їзді» і народилася радянська організована злочинність. Чи треба говорити про те, що згодом злодії далеко не завжди свято дотримувалися цей договір, але саме з нього і почалося розкладання старого «закону», а рекет став основним джерелом доходу для організованих злочинних груп.
Реальність же як зазвичай відрізнялася від міфологічних уявлень: по-перше траплялися там найрізноманітніші люди і рівень рядового ревізора досить мало відрізнявся від середнього по МВС, а по-друге, навіть в кращі роки співробітників Відділу та його філій на місцях було всього-то 7 -8 тисяч на весь Союз. А займалися вони буквально всім: незаконними порубками, відомчими витратами, «валютниками», підпільними рок-концертами, незаконним обігом золота і каменів, нетрудовими доходами, браконьєрством, «несунами» і фарцовщиками.
Ні, не можна сказати, що цеховиків вони ловили за залишковим принципом, але ефективність такої діяльності (особливо в умовах відсутності комп'ютерів і інформаційних мереж) всяк може прикинути на пальцях самостійно. По крайней мере, вцілілі і дожили до наших днів колишні підпільні комерсанти свято впевнені в тому, що якби караючий меч був звернений тільки в їх сторону, з «тінню» було б покінчено за кілька років.
З іншого боку, можливо мають рацію і ті, хто стверджує, що така задача державою ніколи не ставилася. Керівництво, мовляв, чудово усвідомлювала всю безперспективність планової економіки і мирився з цеховиками як з неминучим, без якого характерні для Перебудови «голодні» бунти почалися б набагато раніше.
Так чи інакше, але на протязі всього періоду застою «тіньовий» сектор економіки ріс, незважаючи ні на які каральні заходи. Ось лише деякі дані: за десятиліття з 1960 по 1970 роки обороти «тіньового» сектора економіки зросли в 14 разів. До 1988 року в ньому вироблялося до 20 відсотків товарів і послуг на загальну суму в 90 мільярдів рублів і було зайнято до 12 відсотків всієї робочої сили СРСР. До початку Перебудови до 30 відсотків радянських городян отримували додаткові доходи від різних видів приватної діяльності.
Тим часом статусні «тіньовики» кинулися до нових цілей: спільні підприємства, «переведення в готівку», перші біржі і перші банки. Для накопичилися в радянській тіньовій економіці немислимих капіталів в цей час був створений режим максимального сприяння. Люди кинулися робити гроші з повітря, а робити речі їм стало нецікаво.