дія друга
Кімната в будинку Агафії Тихонівни.
Агафія Тихонівна одна, потім Кочкарев.
У цей час входить потихеньку Кочкарев і стає позаду.
Ах, якби вийняти Балтазара. Що я! хотіла сказати Никанора Івановича. ні, не хочу, не хочу. Кого накаже доля!
Кочкарев. Та візьміть Івана Кузьмича, всіх краще.
Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і закриває обличчя обома руками, боячись глянути назад.)
Кочкарев. Так чого ж ви злякалися? Не лякайтеся, це я. Право, візьміть Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Ах, мені соромно, ви підслухали.
Кочкарев. Нічого нічого! Адже я свій, рідня, переді мною нема чого соромитися; відкрийте ж ваше обличчя.
Агафія Тихонівна (наполовину відкриваючи обличчя). Мені, право, соромно.
Кочкарев. Ну, візьміть же Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. Ах! (Скрикує і закривається знову руками.)
Кочкарев. Право, чудо людина, удосконалив частина свою. просто дивовижна людина.
Агафія Тихонівна (потроху відкриває обличчя). Як же, а інший? а Никанор Іванович? адже він теж хороша людина.
Кочкарев. Даруйте, з кожним погань проти Івана Куаьміча.
Агафія Тихонівна. Від чого ж?
Кочкарев. Ясно чому. Іван Кузьмич людина. ну, просто людина. людина, яких не знайдеш.
Агафія Тихонівна. Ну, а Іван Павлович?
Кочкарев. І Іван Павлович погань! всі вони погань.
Агафія Тихонівна. Нібито вже все?
Кочкарев. Так ви тільки подумайте, порівняйте тільки: це, як би там не було, Іван Кузьмич; але ж то що трапиться: Іван Павлович, Никанор Іванович, чорт знає що таке!
Агафія Тихонівна. Але ж, право, вони дуже. скромні.
Кочкарев. Яке скромні! Забіяки, самий буйний народ. Полювання ж вам бути прибитої на інший день після весілля.
Агафія Тихонівна. Ах, Боже мій! Уже це точно таке нещастя, гірше якого не може бути.
Кочкарев. Ще б! Гірше цього і не вигадаєш нічого.
Агафія Тихонівна. Так, за вашою порадою, краще взяти Івана Кузьмича?
Кочкарев. Івана Кузьмича, натурально Івана Кузьмича. (В сторону.) Справа, здається, йде на лад. Подколесин сидить в кондитерській, піти скоріше за ним.
Агафія Тихонівна. Так ви думаєте - Івана Кузьмича?
Кочкарев. Неодмінно Івана Кузьмича.
Агафія Тихонівна. А тим, іншим, хіба відмовити?
Кочкарев. Звичайно, відмовити.
Агафія Тихонівна. Та як же це зробити? якось соромно.
Кочкарев. Чому ж соромно? Скажіть, що ще молоді і не хочете заміж.
Агафія Тихонівна. Та вони не повірять, стануть питати: так чому, так як?
Кочкарев. Ну, так якщо ви хочете закінчити за одним разом, скажіть просто: «Ідіть геть, дурні!»
Агафія Тихонівна. Як же можна так сказати?
Кочкарев. Ну да уж спробуйте. Я вас запевняю, що після цього все вискочать геть.
Агафія Тихонівна. Та це ж вийде вже якось лайливо.
Кочкарев. Та їм більше їх не побачите, так чи не все одно?
Агафія Тихонівна. Так все якось недобре. вони адже розгніваються.
Кочкарев. Яка ж біда, якщо розгніваються? Якби з цього що б небудь вийшло, тоді інша справа; але ж тут найбільше, якщо хто-небудь з них плюне в очі, ось і все.
Агафія Тихонівна. Ну ось бачите!
Кочкарев. Так що ж за біда? Адже іншим плювали кілька разів, їй-богу! Я знаю теж одного: прекрасний собою чоловік, рум'янець на всю щоку; до тих пір Єгоза я набридав своєму начальникові про надбавку платні, що той нарешті не витримав - плюнув в саме обличчя, їй-богу! «Ось тобі, каже, твоя надбавка, відчепися, сатана!» А платні, проте ж, все-таки додав. Так що ж з того, що плюне? Якби, інша справа, був далеко хустку, а то ж він тут же, в кишені, - взяв та й витер.
Стукають: хто-небудь з них, вірно; я б не хотів тепер з ними зустрітися. Чи немає у вас там іншого виходу?
Агафія Тихонівна. Як же, по чорних сходах. Але, право, я вся тремчу.
Кочкарев. Нічого, тільки присутність духу. Прощайте! (В сторону.) Швидше приведу Подколесина.