Російський рух в Прикарпатської Русі - культурне і політичне рух в Галичині. Буковині та Закарпатті (що входили до 1918 до складу Австро-Угорської імперії), також зване «русофільським» і «Москвофільські». Ідеологія членів руху передбачала, що русини. корінне східнослов'янське населення прикарпатських земель, є частиною єдиного українського народу. об'єднаного не тільки з малоросами української імперії. але також з великоросами і білорусами загальним походженням, спадщиною Київської Русі і християнством східного обряду. Метою руху було з'єднання східнослов'янського населення Прикарпатської Русі з могутньою російською культурою і протистояння на основі цієї культури полонізації (в Галичині), мадяризації (в Закарпатті) і румунізації (на Буковині). В Галичині русофільство було поширене в другій половині XIX - початку XX століття. але, в основному, втратило вплив після Першої світової війни. У Закарпатті, навпаки, розквіт руху припав на міжвоєнний період (20-30-ті роки XX століття). Як організований рух, русофільство на території сучасної України припинилося після входження прикарпатських земель до складу СРСР (в Галичині - 1939 року в Закарпатті - 1944 г.).
Русофіли, москвофіли або українські
Саме корінне (східнослов'янське) населення Прикарпатської Русі - карпато-український народ - називало себе «українськими» або «русинами». Так само називали себе свідомі русофіли і, в перший період своєї діяльності, українофіли. Відмінність була лише в тому, що, тоді як свідомі русофіли, як правило, писали «український» з двома буквами «с», українофіли писали або «руський», або «руський». Саме слово «українці» було прийнято галицькими українофілами лише в 1890-і роки під впливом емігрантів з російської України, а серед населення Галичини остаточно утвердилося лише після входження Галичини до складу УРСР в 1939 р (в Закарпатті цей процес не завершився досі) . До цього часу всі вони вважали і називали себе українськими. На підставі самосвідомості і самоназви також називають «русофільське» рух українським і сучасні українські дослідники.
Опоненти русофілів, українофіли, зазвичай використовували терміни «москвофіли» або «москалефіли» (від зневажливого польського, українського і белоукраінского прізвиська українських - москалі), і перший термін використовується деякими сучасними українськими вченими, будучи успадкований ними від українофілів XIX століття.
Щоб уникнути плутанини в даній статті під терміном «український» розуміється (крім сучасного загальноприйнятого значення) то, що пов'язано з свідомою участю в русофільські русі, а саме населення Прикарпатської Русі називається карпато-українським (в разі Галичині також - галицько-українським).
підгрунтя подій
зародження руху
Будівля Ставропігійського інституту, найстарішої галицько-російської організації у Львові
Почуття певної близькості не тільки з малоукраінскім, але і з велікоукраінскім населенням в Галицькій Русі не вмирало ніколи. Воно було пов'язано не тільки із загальною назвою ( «руський»), але і з загальним (східним) обрядом, а також із загальним церковно-слов'янською мовою, употреблявшимся в богослужінні як православнойУкаіни, так і греко-католицької Галичини. Серед обставин, що вказують на усвідомлення такого національно-релігійної спорідненості, зокрема, можна відзначити той факт, що у відкритому незабаром після переходу Прикарпатської Русі під владу Австрії Львівському університеті в кінці XVIII століття викладання велося, серед інших, на книжковому російською мовою 17-18 століть, а першому ректору відкритої тоді ж духовної греко-католицької семінарії, М. Щавинському, для навчання семінаристів доводилося виписувати українські підручники з Харкова.
На усвідомлення єдності з народомУкаіни вплинуло також те, що в кінці XVIII-го століття кілька відомих уродженців Закарпаття і Галичини переїхали в Україну, отримавши високі посади в академічній сфері. Найвідомішим серед них був виходець зі старого знатного роду Василь Кукольник (батько відомого українського драматурга Нестора Кукольника), чиїми вихованцями були великий князь Костянтин Павлович і майбутній імператор Микола I. Емігранти підтримували зв'язки з батьківщиною, що, зрозуміло, впливало на національні почуття частини карпато -Російський інтелігенції.
Після 3-го поділу Польщі, коли Австрія стала безпосередньо межувати з Україною, викладання російською мовою було скасовано (1806 г.), оскільки, на думку австрійських чиновників, це могло б привести до зближення карпато-українського народу з Україною. Слід зазначити, що австрійські чиновники вважали в той час (а почасти - і пізніше), що місцевий галицько-український діалект - лише наріччя української мови.
З огляду на цю обставину, з метою опору, перш за все, латинізації обряду галицько-руське духовенство оголосило карпато-український народ не пов'язаним ніяк з народомУкаіни особливим народом «Рутенія», вірних Австрійському престолу. Це дозволило добитися відкриття народних шкіл, в яких викладання велося на галицько-російською говіркою.
Насправді для галицько-російської інтелігенції того часу, що складалася майже виключно з священиків, найбільш важливим був східний ( «слов'янський») обряд. Певного уявлення про національність (чи є вони дійсно окремим народом рутенов, складають чи разом з малоукраінцеваміУкаіни особливий народ або, разом з східнослов'янським населеніемУкаіни, складають єдиний український народ), вони не мали. Більш того, більшість з них не тільки офіційні документи писали на польському, але навіть спілкувалися між собою і виголошували проповіді польською мовою.
У 1830-х рр. в Галичину прийшла хвиля слов'янофільського руху, знайшла підтримку у галицьких русинів, перш за все молоді. Так, Маркіян Шашкевич. Яків Головацький та Микола Вагилевич, прозвані «Руською трійцею», вперше випустили галицько-український літературний альманах «Русалка Дністровая» на місцевому діалекті. У цьому альманасі звучала думка про «єдиному слов'янському народі», в який входить і «руський» народ, що тягнеться на схід до Дону. Хоча північний кордон заселення «руського» народу вказана не була, за загальним змістом альманаху, під «руським» народом розумівся малоукраінскій. Разом з тим, зазначалося, що і великороси - «побратими» галичанам, а в рядках про стародавньої Русі поряд з Києвом звучав Новгород. Таким чином, і у членів «Руської трійці» національне почуття не було цілком викрісталізовавшімся, в тому числі з-за слабкого знання положення вУкаіни.
Як людину, вперше чітко вказав на єдність «всього українського народу», можна назвати члена таємного «Товариства вчених» (Перемишль) Миколи Кміцікевіча, який в 1834 році в своїй статті вказав на єдність «сильно розгалуженого українського народу» і переваги використання української літературної мови в порівнянні з південно-західними (в тому числі - місцевими галицькими) діалектами, які були засмічені полонізмами. Подальший розвиток цих ідей відбувалося під частковим впливом українського вченого Миколи Погодіна, який побував у Львові проїздом в 1835 і потім в 1839 -1840 роках.
Одним з найбільш активних галицько-українських діячів був видатний історик Денис Зубрицький. завдяки якому рух значно виріс. Він уже в 1849 році почав писати по-російськи, це був його підсумкову працю «Історія Галицько-Волинського князівства». Незабаром до руху приєднався учень Д.Зубріцкого, Яків Головацький. учасник «Руської трійці», поет і вчений. Іван Наумович відстоював думку, що літературна українська походить від малоукраінского прислівники. яке після цього постраждало від засмічення полонізмами, і тому сучасною українською мовою повинен бути повернений. До руху приєднався і клір кафедрального собору Святого Юра. Російський рух перемогло в керівництві всіх старовинних галицько-українських академічних організацій (таких, як Ставропігійський інститут) і у впливовій газеті «Слово», яка під контролем українських діячів стала найбільш поширеною в Галичині серед корінного населення.
В кінці XIX століття австрійськими властями була розв'язана кампанія з переслідування діячів українського руху. Проти них була ініційована серія судових процесів, початок якій поклав так званий «Процес Ольги Грабар», в число підсудних за яким входили Адольф Добрянський. його дочка Ольга, Іван Наумович. Венедикт Площанський, Осип Марков та інші.
У травні 1910 року австрійські власті закрили всі «русофільські» організації Буковини ( «Товариство українських жінок», «Карпат'», «Російсько-православний народний дім», «Російсько-православний дитячий притулок», «Російсько-православна Новомосковскльня», «Російська дружина »), а також українські бурси (гуртожитки для учнівської молоді) в Чернівцях і Сереті. Майно організацій було конфісковано. Причиною заборони діяльності українських організацій були голослівні звинувачення в шпигунстві і державній зраді [2].
Під час Першої світової війни багато (не менше 20 тисяч) «русофіли» були укладені австрійськими властями в концентраційні табори Талергоф і Терезин.
відомі представники
Підкарпатська Русь (Закарпаття)
Закарпатті
- У Відні: «Вісник» [3]. «Слов'янський століття».
- В Галичині: «Зоря Галицька», «ПЧОЛА», «Вісник», «Лада: Лист повчальне українським дівчатам і молодиць в забаву і повчання» (1853), «Сімейна бібліотека», «Вісник державних законів» (1850-58), «Церковний вісник» (1858), «Слово» (1861-1887), «Листи до громади» (1863), «Школа» (1865), «Страхопуд» (1863-1865), «Золота грамота» (1865-66 ), «Русалка: Письмо для красунь» (1866-1870), «Боян» (1867), «Слов'янська 3оря» (1868), «Правотарь» (1868-1869), «Господарі» (1869), «Руська Рада» (1871-1912), «Наука» (з 1871), «Читанки» (1879, 1886), «пролом» (з 1880), «Новий пролом» (1883-1887), «Червона Русь» (1891 -1892), «Галичанин» (1893-1913), «Руське Слово» (1890-1914), «Прикарпатська Русь» (1909-1915), «Голос Народу» (1909-1914) [3]. «Прикарпатська Русь» (Львів, 1918-1921), «Воля Народу" (Львів, 1921-1923), «український Голос» (Львів, 1922-1939), «Життя» (Львів, 1922-1923), «Голос Народу »(Львів, 1926-1927),« Воскресіння »(Львів, 1928),« Ланка »(Львів, 1932-1933),« Наш Шлях »(Львів, 1935-1937),« Воскресіння »(Львів, 1935-1936 ), «Вогнище» (Львів, 1937-1939) [4].
- На Буковині: «Церковна газета» (1856-1858), «Православна Буковина» (1893-1901), «Буковинські Ведомости» (1895-1909), «Православна Русь» (1909-1910), «Руська Правда» (з 1880 ) [3]. «Народна воля».
- На Закарпатті: «Російська земля», «Руська правда», «український народний голос», «Наш Карпатоукраїнську голос».
- У Північній Америці: «Русскій Народ» (Вінніпег, 1914-1919), «Світло» (з 1892, Уілкес-Барр, Пенсільванія, ред. І. К. Гойняк), «Правда» (з 1901, Філадельфія, Пенсільванія, ред . С. С. Пиж), «Любов» (з 1915, Мейфілд, Песільванія, ред. С. Ф. Телеп), «Лемко» (з 1927, Клівленд, Огайо, ред. І.Вісліцкій), «Друг народу» (з 1923, Едмонтон, Канада, ред. Р.Самело), «Вільне слово Карпатської Русі» (Фінікс, з 1958).
Примітки
література
Дивитися що таке "Москвофільство" в інших словниках:
Франко, Іван Якович - У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем, див. Франко. Іван Якович Франко Іван Франко ... Вікіпедія
Русофільство - Перевірити нейтральність. На сторінці обговорення повинні бути подробиці ... Вікіпедія
Історія Львова - Львів найбільше місто Західної України, який протягом багатовікової історії було науковим, культурним і національним центром регіону. У найдавніші часи столиця Галицько Волинської держави, згодом ... ... Вікіпедія
Русофіли - русофільські рух в Галичині [1] (також відоме як москвофільський [2] або російський рух в Закарпатті та Галичині [3]) культурне та політичне рух, прихильники якого відстоювали ідею общевосточнославянской (загальноросійської [4]) ... ... Вікіпедія