Був у одного горця кінь. Вірно служив він свого господаря, виконував всю важку роботу. А господар годував коня чим попало та ще частенько бив батогом. І вирішив кінь піти від господаря.
Одного разу обірвав кінь плетені пута і помчав далеко від місця, куди господар пускав його пастися.
Біжить кінь по лісі, а назустріч йому голодний вовк.
- Куди йдеш, вороною?
- Іду світ за очі. Вирішив я піти від свого господаря.
- А ось від мене ти не підеш! - прогарчав вовк.- Я голодний і хочу тебе з'їсти.
- Якщо ти голодний, то для тебе від мене пуття буде мало: охляв я зовсім - на мені шкіра та кістки. Давай краще станемо з тобою дружити, разом їжу добувати, а що добудемо - порівну ділити.
Погодився вовк, адже у нього сил теж було вже мало. І стали вони з конем в лісі жити, разом на полювання ходити. Але довго не вдавалося їм добути чого-небудь.
Одного разу йдуть вони по лісі, а назустріч їм лисиця. Схопив вовк лисицю і вирішив з'їсти. Бачить руда - біда прийшла, каже вовку:
- Бачу, сірий, хочеш ти мене з'їсти. Та тільки не буду я для тебе гарною їжею: охляла я зовсім, на мені одна шкіра та кістки. Давайте краще будемо всі втрьох дружити, разом їжу добувати, а що добудемо - порівну ділити.
Стали кінь, вовк і лисиця в лісі жити, разом на полювання ходити.
Пішли вони якось добувати їжу. Хіба мало, чи багато йшли - хто знає! - втомилися сильно, але нічого не знайшли. До вечора натрапили вони на велику печеру і заночували в ній.
Випав вранці глибокий сніг. Де їжу шукати? З печери вовку і лисиці важко вибратися - за ніч намело високі кучугури. Кінь вийшов, разгрёб сніг копитами, пожував сухої трави і пішов шукати воду. Тільки пішов кінь, а вовк каже лисиці:
- Давай, руда, з'їмо коня!
- А як нам з'їсти його - друзі ми тепер! Та й немає причини, за що ж його з'їсти.
- Як прийде кінь, ти скажи, що тобі сьогодні сто років зрівнялася, а я почну дізнаватися, хто ж з нас найстарший.
Домовляються вони так і не знають, що кінь уже повернувся, розгрібає сніг біля входу в печеру і чує їхню розмову. Вирішив кінь покарати підступних друзів. Коли кінь увійшов до печери, каже йому вовк:
- Ось ти ходиш десь один, а я тут згадав, що сьогодні у мене день народження - сто років мені зрівнялася.
Тільки промовив він ці слова, як лисиця давай плакати, сльози хвостом розмазувати.
- Що з тобою, руда, чому ти плачеш? - питає вовк.
- Згадала я, друзі, що якраз сто років тому помер у мене улюблений лисеня, тому і плачу.
- Не плач, лисиця, - сказав вовк.- Давно це було. Значить, ти старший за мене. А тобі, кінь, чи багато років?
- Сам-то я точно не знаю, але матінка моя часто говорила, що день мого народження вона записала на моєму лівому копиті. Хто хоче дізнатися, скільки мені років, нехай погляне на моє копито.
Підняв кінь ліву ногу.
- Погляньте, - каже. Лиса відмовилася дивитися:
- Я погано бачу, все одно не роздивлюся.
А вовк підійшов зовсім близько і почав розглядати копито. Тут кінь вдарив сірого. Упав вовк - і дух з нього геть.
Вильнула лисиця хвостом і вискочила з печери, потопаючи в снігу.
Так скінчилася дружба вовка і коня. З тих пір і кажуть: «Вовк коню не товариш».